Про зиму

Січень в січні аж сичав:
– Я морозити почав,
– У неділю й серед будня
– Холодніший брат Грудня.
– Варто тільки розізлиться,
– То залізу й в рукавиці,
– І під теплий твій

Білі лисички біжать через луг.
Біле, аж світиться, поле навкруг.

Білі лисички шукають курчат,
Півники білі на хатах мовчать.

Білі курчата сховались в курник,
Білий у небі

Вже осипався горіх,
На травицю іній ліг.
Я хотів спинити літо,
Та зчинився буйний вітер.
Я хотів спинити осінь —
Холод вигулькнув з-за сосок,
Я погрітися побіг,
А тим

Іде дід через лід,
Дідусеві слизько.
Іде дід через лід,
А іти не близько.

Підійдем до діда ми,
Візьмемо за руки,
Бо слизькі серед зими
В діда закаблуки.

Тьохка

— Проліску, проліску, де ти узявся?
— З-під снігу.
— Нащо так рано на світ показався?
— Дітям на втіху.
— Проліску, проліску, холод надворі.
— Не горе.
— Вітер холодний

В чистім полі порожньо,
Наче всюди борошно.
То ж не борошно, а сніг
На ріллі заснути ліг.
Зайки-побігайки
По снігу забігали.
Проліски блакитні,
Мабуть, сняться

— Проліску, проліску, де ти узявся?
— З-під снігу.
— Нащо так рано на світ показався?
— Дітям на втіху.
— Проліску, проліску, холод надворі.
— Не горе.
— Вітер холодний

Білі лисички біжать через луг.
Біле, аж світиться, поле навкруг.

Білі лисички шукають курчат,
Півники білі на хатах мовчать.

Білі курчата сховались в курник,
Білий у небі

Іде дід через лід,
Дідусеві слизько.
Іде дід через лід,
А іти не близько.

Підійдем до діда ми,
Візьмемо за руки,
Бо слизькі серед зими
В діда закаблуки.

Тьохка

Мороз всі вікна заплете
Льодком, мов павутинкою.
До нас Снігуронька прийде
З веселою ялинкою.

І рік новий почнеться враз
І з нами привітається.
З нових ялинкових

По тонкім льоду —
Гу-ду-ду-ду-ду-ду…
Під льодом десь дударики,
Дударики гудуть.

На ковзанку іду —
Гу-ду-ду-ду-ду-ду…
Черевички від незвички
Ковзають по льоду.

А

Наче сіре зайченя,
У пухнатій шубці
Братик двері відчиня
Ніженьками тупці…

Я потупцяю сама,
Підбіжу до нього.
А на вулиці зима
Застеля дорогу.

Вирушає в путь

Сніг мете й мете надворі! –
Кучугури намело.
Біло-біло все навколо,
Чисто-чисто так було.

Стали казкою дерева
Між сніжинками у млі,
Наче білі королеви
На засніженій

Холмами вихори домчаться жовті;
десь відійшла душа: від будня.
Одна, високий пристанок знайшовши,
при сході моря звала, люба.
А сніжні тучі сунуть подорожні —
до саможертви, що

То — сиві сіті! косі; їх минаю;
їх проліски крізь сніг почують:
їх шуми тяжчі, ніж із водограю,—
над скаргу глибини біжучу.
І від пустельности зими, в тіснотах,
вітрів’я хвилю

Знов океан: поволі думи сплячі
розбуджуючи, ніч оскаржить.
Як не забути ні вікна з плачами —
в розлуках, при нарузі вражій.

Ми бальзамину милости до звістки
ждемо, огонь

Понад холмами — чи коло фіялок,
пташинко, голос твій скрипалить?
При камені морозному зів’яло
життя під бистрими серпами.

Де мертве дзеркало, що дочорніло,
де моря дно: не

Життя — на смерть ображене, без скарги! —
в гірку рослинку полеліє…
її листок спада, мов камінь: карий,
де комишиння все уклінне.

Життя залюблене в безвинну білість;
а з

Прокричить розбитий дзвін, зірвавшись,
так мій жаль! думки стомив.
А завіса з моря: сніг найстарший
станув пилом мостовим.
Скоро, зірковистим димом сива,
кинеться завія з

Прибралися гілки та ґрати
у навись крижаних намист —
і в зимну заметіль до мене
прибився з дому білий лист.

То пише Батько, що зимою
твердою їм самотні дні,
що поморозили