Про зиму

Сніжна зіронька горить
В мене на віконці.
Як погасне, інша вмить
Спалахне на сонці.

Скільки їх, живих, ясних
Вранці мерехтіло!
Це малята зір нічних
В гості

Сніг наткав полотна
Аж від лісу до вікна.
І сміється,
Задасться:
Ось так ширина!

А із того полотна,
Що від лісу до вікна,
Не пошиєш і спіднички.
Сніг того не

Герані у хаті —
Їм тепло зимою.
Сніжинки крилаті
Летять за стіною.

Летять під шибками:
«Он квіти в теплі!»
Й замерзли квітками
Сніжинки на склі.

Падав сніг на поріг.
Кіт зліпив собі пиріг.

Поки смажив, поки пік,
А пиріг водою стік.

Кіт не знав, що на пиріг
Треба тісто, а не сніг.

Це був час, коли сніг колискову співав ліхтарям.
Це був час привітань, подарунків і телеграм.
Це був час, коли спали ведмеді у сніжних заметах
і казки бубоніли опівночі гноми в

Тишком-нишком, чапи-чапи,
в капелюхах, як гриби,
гноми шастають ногами,—
чапи-чапи, — сніг рипить…

Йдуть вони один за одним,
невдоволено сопуть,
сварять зорі, сніг,

Голуби злетілися біленькі, –
Мабуть хтось їм хліба накришив.
То вночі пройшов сніжок легенький
І усе довкіл запорошив…
То вночі пройшов сніжок легенький
І усе довкіл

Сніжний віночок сплітає зима,
Такий, що не можна й намріяти.
Йду я тихенько, немов крадькома,
— Жалко віночок розвіяти.

Хай хоч погляну в люстерко: який?
Тільки ввійшла я до

За просторами, за снігами
де ти зникла, в які краї?
Хто вдивляється вечорами
в очі радісні, не мої?

Прокидаюся – тьма навкола,
попід вікнами ходить сон,
все забулося,

Зодягнувшись у сни і недобрі повір’я
Про око людське відтанцьовуєм ми
В закономірних снігах на подвір’ї
Танок випадковостей сеї зими

І як в трубачів фанатичних музик
В часі

В срібло-ясні шати
Іней гай прибрав:
Й манить тебе з хати
В той холодний рай.

Не підеш!.. я знаю;
Тобі треба жить;
А в холоднім раю
Серця не нагріть…

Копаються гави в одвійках,
І скляно дзвенить од стежок.
Спокійно по косих лінійках
Спускається перший сніжок.

Шликами стовпці голомозі
Вбирає під шкільним вікном,
Закутує

Зимою у купці на краю долини
Стоять на узліссі аж три деревини.

І перва в тій купці — висока сосна,
Що саме узимку зелена й рясна.
Про літечко ясне соснині байдуже, —
Тоді

Чудовий вечір темно-синій.
Попід ногами білий пух,
летять сніжинки роєм мух,
і на деревах срібний иней.
Зимову казку ліпить грудень.
– Здоров, дідусеньку, здоров…
Пружніє

На заході хтось день дорізав —
кривавим гнівом
небо зайнялося.
Десь мерзлим шляхом
ланцюги
залізні
волочить грудень —
закувати осінь.
Над чорним

Притишив кров. Притишив крок.
І вищі стали гори.
Йде перший сніг,
немов пророк,
в якого серце хворе.
Як важко дихати йому!
Як свіжо доокола!
Ступає у порожню

Вітер обтрушував листя багряне,
клени стояли в журбі і тривозі.
Як же їм бути, як холод настане?
Хто їх зігріє тоді на морозі?

Грізно і довго шуміла діброва,
клени тремтіли,

До нашого міста
не знати коли й кудою
закрався сніг

Вже всі
із середини зіниць до пучок
все болючіше відчувають його білину
вже всі диктори радіо й телебачення
і всі

Підборами порипує
Мороз-вусач,
А щиглику під липою
Хоч сядь та й плач.

Він мав зерняток з осені
Не жменьку — міх,
А віхоли морозяні
Сховали їх.

Вітрисько

Червоніють в небі зорі,
Наче вишні спілі.
Дід Мороз кладе узори
На шибки спітнілі.

Визирають сонні клени
3 білого замету.
Над оселями антени
Слухають планету.