Про зиму

Гарні сани, та скривились
На досаду дітворі:
Тільки сядеш — вже й скотились…
Через голову з гори!

В сніг упасти — то не смішки!
А санки гег-ген летять!
І доводиться вже

Два лицарі мертвих, два привиди білих
В сніговій пустелі, кудись без мети,
Несуться на конях в краях омертвілих.
Блищать і синіють навколо льоди.

Блищить і синіє крижане

Вечоріє і темніє,
По землі лягає мла,
І не зійде срібний місяць:
Хмара небо залягла.

Хукни ти, моя дружино,
У віконечко на скло:
Подивись, як замітає
Сніг і церкву,

Звечоріло; ніч заходе,
Місяць з хмари не виходе;
Ані зіроньки не мріє,
Тільки сніг кругом біліє.

Ось схопилась хуртовина,
Закурилася долина,
І кипить мороз у полі
На

Мамо, сипле, сипле сніг!
Бач, вже білі сніжинки
Бруд застелюють доріг,
Криють людських стоп сліди.

Ой, дитино, сніжинки
Криють білістю слід стоп —
Та нечистих діл

Та зима така чудова,
Радісно її вітаю;

Повертаю знов до Львова,
Де тітусю добру маю,

Де мене жде много втіх,
Купить кожушок тітуся
І тепленькі черевики.

Не

Як зима, цариця біла,
З півночи прийшла до нас,

Геть природа помертвіла
І блиск сонечка вмить згас.

Бо зима, цариця біла,
Хоч, і гарна та грізна;

Ледве на престолі

Я люблю веселий ранок
холоднючої зими,
як на двір, на стіни, ґанок
і на шлях за ворітьми

упаде із неба промінь,
дим пов’ється з димарів,
на току підніме гомін
зграя

І
Упала снігова завіса
і відслонила
далечінь:
лежить села
тоненька риса,
мов на папері
темна тінь.
Вітрець дими тонкі колише
ніщо й не хрусне
по снігу:

Вітер пісню співає в трубі,
Сніг і віхола біля вікна…
Тільки як розказати тобі,
Що у серці у мене – весна?
Що у серці у мене – прибій,
Сила піниться огнева…
Це тому, що

Трава прив’ялена і заніміла осінь…
Сьогодні сталось. Що це? Я жива?..
В траві заплутались, розвіялися коси,
В гарячці тіло й голова.

Зім’ята сукня. На обличчі – мука.
Червоні

Загас мій сад.
Засипано снігами лист осінній,
і синім холодом дерева скуто.
Птиця
морозною струною пролітає,
і прислухається до дзенькоту снігів.
Мовчить земля.
Лише

Надворі день і відблиски морозу,
Надворі знов зима
Пливе, кружляючи з діброви
Човнами білими до нас.

Тікає вітер в далечінь…
А вулицями сніг
Як золотий ячмінь
Колоссям

Одна нога в стременах…
Сніги. Вітри. Зима.
Розрубані рамена,
І голови нема.

А кінь стоїть і дремле:
— Куди ж його іти? —
До болю вгрузли в землю
Залізні

Герані у хаті —
Їм тепло зимою.
Сніжинки крилаті
Летять за стіною.

Летять під шибками:
«Он квіти в теплі!»
Й замерзли квітками
Сніжинки на склі.

Йшов сніжок на торжок
Продавати кожушок.
Кіт купив того кожуха,
Загорнувсь по самі вуха.

Ой, сніг, ой, сніжок,
То був сніжний кожушок!

Як забіг у нім до хати,
Хутро

Сніжний віночок сплітає зима,
Такий, що не можна й намріяти.
Йду я тихенько, немов крадькома,
— Жалко віночок розвіяти.

Хай хоч погляну в люстерко: який?
Тільки ввійшла я до

Сніжна зіронька горить
В мене на віконці.
Як погасне, інша вмить
Спалахне на сонці.

Скільки їх, живих, ясних
Вранці мерехтіло!
Це малята зір нічних
В гості

Сніг наткав полотна
Аж від лісу до вікна.
І сміється,
Задасться:
Ось так ширина!

А із того полотна,
Що від лісу до вікна,
Не пошиєш і спіднички.
Сніг того не

За просторами, за снігами
де ти зникла, в які краї?
Хто вдивляється вечорами
в очі радісні, не мої?

Прокидаюся – тьма навкола,
попід вікнами ходить сон,
все забулося,