Про життя

Із “Молитви”

Вимий тіло моє
і вибіли з нього
терпіння,

губку подиху приложи
і витягни піт
омертвіння.

Вимий душу мою
і натри олією
ласки,

щоб не

Із “Молитви”

Ізцілителю,
візьми від мене душу,
заліпи у ній щілини
сумнівів, зневіри й боязні,
аби лисніла,
як горнятко,
наповнене
Тобою.

Тоді я
розіллю

Із “Молитви”

Ти зодягнувся у світ,
неначе в ризу.

З Тебе
витікають ріки,
ростуть звірі.

Кругом Твоєї волі
крутяться планети.

Зморшками клітин
Твоєго

Карпати. Літо.
Гомонить вода
В потоках чистих.
Доли смерекові.
І я ловлю себе
На думці і на слові,
Що світ уже не той,
І я уже не та.
Лиш тихий біль
За баченим

Напій мене. Твойого джерела
Моя душа сто років не торкалась.
Сто літ за нею назирці брела
Німа печаль, неначе тінь зів’яла.

Сто довгих літ мої гіркі вуста
Не оживали в

Перечекати дощ. Перечекати…
Передощить до самозабуття,
і знову необачно закохатись,
І думати, що вже на все життя.

На дні усі, на всі літа, до скону
Поміж тісних п’янливих

Хто ти мені? То дощ, то листопад,
То пізній квіт, то приморозки ранні,
Жаданий берег в золотім тумані,
Дорога, що не вернеться назад.

Ти є мені. Й тебе мені немає.
Бо ти

Навіщо, друже, вам моя любов?
Чи та, домашня, вас уже не гріє?
Ми так почасти прагнемо обнов,
Що аж самі в тих клопотах старієм.

Навіщо, друже, вам моя любов,
Коли нам випав

Моєю ласкою ніколи не голублений,
моєю ніжністю ніколи не ласкавлений,
у юрмищах років роковано загублений,
моїм мовчанням зопалу ославлений.

В снігах вселенських, у зірках

Мій голубе, мій соколе, мій друже…
Який незвичний, нетутешній тон!
Скипає цвітом і за святом тужить
у цих словах буденний лексикон.

Що я мовчу? Що я тобі говорю
в триклятій у

Ви ще згадаєте мене
не раз у колотнечі світу,
коли дорога вас мине,
коли вам зірка не засвітить.

Я вам являтимусь, як гріх.
Під небом іншої любові
вам будуть червоно

Сорок восьмий. На ослоні,
біля хати на осонні
тато з мамою сидять.

В мами шия у намисті,
в мами очі — небо чисте…
Гуси з вирію летять.

В тата вишита манішка,
пальці

І скотиться з неба погасла,
а може, погашена зірка.

І жінку чужу запитаєш:
“Чому тобі, сестро, так гірко?”

І приймеш наругу. І погляд
презирливий стерпиш мов кару

за

І буває таке безлюддя
серед людей,
як затемнення сонця
у білий день,
і така безнадія клята
й пекельна скрута,
коли мусиш друга спитати:
— І ти, Бруте?..

Втекти, втекти, о, так тікати,
як від орди, як від біди!
Травою, пилом, прахом стати,
німою безвістю води.

Та коли й тінь моя розтане
і слід непам’ять загребе —
о, голос

“Откуда такая нежность?..”
Марина Цветаєва

Як з хмари лавина сніжна,
як з неба — зима,
ця тиха, ця дика ніжність,
спасіння нема.

Ця ніжність, якої — до згуби…

Хто це йде, куди захоче,
Не рипить і не тупоче?
Хто це ходить не голодним —
Тільки теплим чи холодним?
Це ж на кого ждуть кущі,
Квіти, ягоди, хвощі
Навіть миші та

Все, що звечора наснилося,
Як воно в мені вмістилося?
Олімпійський стадіон,
І верблюд, і білий слон,
Корабель космічний,
Пломбір полуничний,
На ставку тонкий

Таксу, спритну і швидку,
я веду на повідку.
Рветься такса з повідка,
аж болить мені рука.
Ну, чому ж вона така
надто спритна і швидка?
Ну, а такса у цей час,
ось що

Я наївся досхочу –
Тільки дихаю й мовчу,
Бо уже мені до рота
Не пролізе навіть шпрота,
Навіть макова зернинка
Чи зернинки половинка.
І не встати, і не сісти,
Тож я