Про життя

Птах уночі забивається до кімнати,
хоче вирватись, ріже повітря крилами,
не знаходить виходу, не дає себе упіймати,
сторожко завмирає, зібравшись із силами.

Я говорю: ну що ти,

Там був міст, — пригадав один, —
до війни:
старий,
пішохідний.
Патруль проходить що п’ять годин.
Вечір буде сухий і погідний.
Двоє старших, один молодий.
Читав сутінки,

к. х. б.

Тарас Григорович Шевченко
зітхнув поважно й непричетно
дістав годинника старого
і рушив повагом в дорогу

він йшов врочисто тихим містом
в пивницях

Мама вишила мені
Квітами сорочку.
Квіти гарні, весняні:
– На, вдягай, синочку!

В нитці – сонце золоте,
Пелюстки багряні,
Ласка мамина цвіте
В тому

Тому що ніколи тебе не вирвеш,
ніколи не забереш,
тому що вся твоя свобода
складається з меж,
тому що в тебе немає
жодного вантажу,
тому що ти ніколи не

Третій день крізь сутінь масну.
Третій день без спочинку і сну.
Я звик до піску і до холоду звик,
і в торбі у мене – вино і часник.
А під сукно, мов під листя смерек,
Зарито

солдат президентської охорони не знає страхів і забобон
ще пам'ятаючи школу і плутаючись в званнях
не маючи як такого сексуального досвіду ну там онанізм те се
служба лише

Жінки торгують надвечір тріскою,
живою, вимученою, такою,
що помирає їм на руках.
Сонця, що мали давно зайти,
птахами стрибають по камінню,
й дивуючись тихо такому

Це просто день, що врубується в простір.
Це просто день — весь твій, мов “аусвайс”.
Це під оркестру скрип невдалий зростом
танцює бомж подібне щось на вальс.

Брудні платформи,

Чого лише не побачиш на цих вокзалах:
ранковий пташиний спів, сонячний спалах,
чорна роса на просмолених шпалах.
Першими звідси поїхали комерсанти —
хитрі нечутні приблуди,

Що вона потім робила, куди пішла,
з хусткою в рукаві й каблучкою на мізинці,
коли її темне вікно роз’їдала імла,
як іржа роз’їдає старі есмінці?

Курила бельгійський

Що ти будеш згадувати про ці часи?
Адже пам’ять змиває всі голоси,
адже пам’ять не пам’ятає жодних імен, жодних назв,
але ти все одно згадуй, згадуй про кожного з нас.

Згадуй про

Я знав священика, який був у полоні.
Шрам на скроні. Збиті чорні долоні.
Телефонні розмови з донецькими операми.
Трофейний опель із польськими номерами.

І ось він мені говорив:

якщо ти надумаєш їхати з цього міста
ніби апостол чи добрий ніґерський пастор
вистукуючи пальцями по словнику
хвилюючись і зазираючи до нього щомиті
шліфуючи гострі камінчики
з

я спалив собі мозок об тебе
я горів і не раз і не два
я тепер безвідмовний як небо
і порожня моя голова

я тепер – наче попіл від снігу
я тепер – мов із попелу сніг
я

тепер тут усе підгорає мала
усе тут практично востаннє
нам звідси давно вже валити пора
і брати з собою кохання
і брати з собою траву і гриби
і саджанці правильних

ми обпікаємо одне одного
і опікаємо
ми обтікаєм потоками водними –
так і зникаємо
я віддаю себе всього тобі
майже повністю
ти бодігардом стоїш при мені
в повній

що я скажу тобі..
горе моє ти..
щастя моє шалапутне..
в світі моєму все іще є ти
наче незрима присутність
майже нечутна
майже невидна
в тінях на стелі спальні

все тонші відтінки
все глибші тони́
вира́зніші лінії вен
густішає кров і вино восени
і день застигає мов дзен

вигрібаю в нейтральні води
і дрейфую за теплим вітром
я – мінливий шматок природи
абсорбент для води й повітря
я – медуза планктон амеба
я – органіка я – біомаса
помираю