Про життя

Біле каміння
у синьому небі –
Софія стара,
золота собою.
В сонячнім тлінні
майнули молебні –
ликів священних
мара над тобою.
Ликів мара
святата над

І навіть не поцікавилась.
Є коло у парку імені Ґолікава,
по якому щовечора чиркає відчай,
його камуфлює незвичний
для цих місць
ароматно блакитний дим
“Rothmans”.
Поруч

На слові “ніколи” замкнулося коло.
Моя аномалія – ніби Австралія.
Могло б моє серце поїхати в Грецію.
І вже до печінки дісталися б інки.
Мізки б захотіли в часи до Аттіли.
Та

Довгі нігті з тонки́ми закінченнями,
елеґантно лаковані в червінь,
зранку – матові, вдень – освічені,
уночі, – ніби з пластику, мертві,
обплітають чоло, заповзають у вухо,
у

Пливу всім плином по Тобі,
де зупинилися два серця.
Поміж рожевих голубів,
між світлих душ і чорних вдів
Тепер не смійся і не сердься!

Тепер ми зернятко одне,
хай вітер

Сни мину –
й повернуся до нього.
Промайну
до чола осяйного.

І до вуст
світанковим цілунком
підіймусь
спасом над порятунком.

Горнеш ти
мою душу під

Хтось промине коханого в юрбі,
хтось не помітить датою папери,
хтось не збагне хворобу у собі –
зате боготворить свої химери.

Вони зростають з непробудних хащів
байдужості до

Блакитний корабель відчалив уночі,
повільно і печально пливучи.

Повз акваторію земного океану
він віз до мене смерть мою кохану.

Без нашого злиття ще на світанку
вона,

Тини…
Дірки…
В тинах дірки.
В дірках тини.
Хати в дірках.
Люди в дірках.
Постіль в дірках.
За тинами – життя.
Життя в дірках,
бо дірки в тинах.
А ти в одній

На Бога надійся – і сам не гріши.
Не плач і не смійся –
не псуй, не бреши.
Вершини найвищі
в глибинах душі
пришвидши, пришвидши,
пришвидши мерщій!
Токсичність
довкіл

Розрослись кульбабки, викинули цвіт.
Ти – моє дитятко вже чимало літ.
То ж пішли по полю (бачиш далечінь?)
стрінемо тополю, працю, біль і лінь.

Україна всюди, рідна,

Я всі ночі не сплю,
мов палаю в котлі…
З кожним віршем лягаю на ноти…
Так страждаю й люблю,
як ніхто на землі!..
Й до сих пір сумніваюся: хто́ ти?..

А був би урок –
якби не оброк,
сплативши який,
відпустивши курок,
ту правду для всіх,
від землі до зірок,
ти впевнено вбив –
та й отримав свій строк!

А був би

Ти хочеш цього?
Так і буде!
Залежиш від мене, мій боже.
Життя не стражданнями схоже,
а даром приблуди й іуди.

Ти хочеш цього?
Так і буде…
Я знову малюю ікону.
Бо

Піст потішний. Бог понурий.
Замість анґелів – тортури.
Крає плоть і смокче соки
зле лесбійство й зависоке.

Плоть і пліть. Язик і віра.
Тіло терпить. Тіло – міра.
Не

У темний вечір я спіткав тебе –
як сонце серед ночі!
В очах твоїх я бавлюся тепер –
і потонути хочу!

Ти світлий сяй! І розум голубий…
З тобою легше мати,
ніж загубити чи

Папір – то день, поранений думками
ранніми,
коли довкола міфів карусель
на всю Євразію і Африку…

Найтоншим порухом
замлоєного тіла
не витримала
ти
свій
невиди́мий
біль,
мов гілочка тернова затремтіла
над шляхом,
де ось-ось автомобіль;
і знову

Собака плаче.
Собаку жалко.
Чорне вухо ледь дотикалося до мене.
Я кутався у білі рядна,
у холоді свій ніс тримав,
він замерзав
і літнім льодом покривався,
а чув усе тим

… стовп,
холодний і невтішно сірий,
мов смерк померлий шансів полудневих,
мов мумія …
… РЕПІТ? (repeat?)
… стовпостопрірва,
праця опоєних і оповитих м’язів,
не