Про життя

Із циклу “Листи в Україну”

На останні гроші придбавши лайнер,
я вбираю очима, писком і мозком
вознесіння в небо стрімке, негайне.
Піді мною, як кажуть англійці, Москов.

Я

Братці! Є у нас сусіди –
дядько Вова й тьотя Ліда,
в них є трійко близнюків,
неслухняних хлопчаків.

Адже кожної суботи
у батьків свої турботи.
А вони в азарті ігор
по

Сьогодні тут, а завтра я вже там,
де нашу ніч колись ти подихом спалила,
де за тебе я знову все віддам,
бо ти любо́в моя, а я – її сила!

Приспів:

Губи сохнуть без

Відчинивши місячне віконце
і тумани випивши до дна,
відкусила ніч окраєць сонця.
Народилась зірочка одна.

Приспів:

Відлетіла пісня солов’їна,
розлилась між

До України крок лише один
з усіх її вершин, з усіх глибин!
До пісні, що бринить на видноколі,
з її душі, яка живе на волі!

Приспів:

По пам’яті йдучи, йдучи,

Усе почалося зі слова – і скі́нчиться в слові.
Безмовна душа відійде́ у німі небеса.
Нечу́тно одхиляться двері живої любові –
і ти́шею тиш заговорить космічна краса!

Лиш промайне мій день,
мов чаплі крик короткий, –
мій стиглий плід впаде
у ночі океан,
і невідомо де
орбіти, мов обгортки,
одвернуть од людей
у невагомий стан
це

Сію дні крізь сито –
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.

Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка ді́ждем,
й за столом нетісно.

І

Надіє моя!
Я без тебе не я.
Чомусь я довірив тебе
тобі.
А ти …
захотіла перемогти
усі ті бої,
де ти не ти.

Хіба я повинен про це
співати?
Це я

Твоїм є все занадто й досить,
елементарно над усе!
А голос просто слова просить –
і не говорить попри се.

Усе – твоє, але без мене.
У сім достатку я дивак.
Я б ліпше

Запали мені вогник!
Я в ньому згорю,
бо маленький, як гномик,
велике впорю.
Упорю – і впорю в ту пору,
коли йтимеш угору і в гору.
Я так хочу, щоб знов ти з’явилась
з

Я дивуюся, що вже четвертий рік
полягає у безодні часу!
Господи, те все, що пристеріг,
не зганяй у балакучу масу!

Не струми єлеєм, не гальмуй
часточкою мертвого

Я зрозумів зими нестачу,
коли бажав тобі: “На вдачу!”
на червні впавши у глибінь.
Я знав уже чому тобі
сніги і я́сний холод милі,
чому арханґели – безкрилі,
коли приходять

Плакатиму – лише прочитаю тебе,
лише розгадаю той тай ієроґліфів…
У синонімах діб від “повік” – до “тепер”
ця розверста душа – тупо “по́-фіґу”!

Кроком прямую – у масу

Покликання свого не розумію.
Занедбані слова, уривки почуттів.
І тільки ти, кого кохати вмію,
для мене став ознакою світів.

Мій частоколе по огрудах серця!
Мій вірний ляче в

Немає тут нена́висті.
А гадина вкусила.
Десь при́ листі, десь нá листі
у мосі скніла сила…

Погорджена, закублена,
ображена на сонце,
опісля сну роздýплена,
зі смертю

Не жахайся мене.
Я не стільки страшний,
скільки впертий у тебе, мій світе!
Ти живеш день за днем,
непоспішно смішний,
простеляєш мій шлях до молитви.

А на чреслах

Я кві́тну, люба радосте, й тужу
на купині́ бездонного болота.
І вшир, і вглиб земного дренажу́
щоденно просувається робота.

Людське́ хробаччя їсть, ніяк не з’їсть
маленькі

Ой, не треба, не треба, не треба
диким голосом рвати мене.
Я без тебе, без тебе, без тебе.
Час мине…

Ти вже їдеш на довгому возі.
То не відчай, а пісня твоя.
Хай стоїть на

Важко тримати чужі таємниці.
У мене їх стільки, як тлі на малині.
Поволі отак заповзаю в провидці.
Оскільки мовчу, то всі інші – не винні.