Про життя

Тоді я мову знаходив.
Шукав, як назвати серце.
Не знав, як хвороба зоветься.
Безмовним я був і хоробрим.

З попруг тонкошкірого тіла
я гостру кольчугу сплів.
Але всіх не

А ось і ти, мій непоспішний ранку,
дістав мене з нічної площини,
ще раз покривши ніч, стару циганку,
свою коханку й матір сатани.

Вона позаронила в тебе звізди,
які осліпнуть

Серце поступово відхиляється від норми,
а з ним – і бажання.
Розгойдують Землю кліматичні шторми:
і в жилах – дрижання.

Це страшно, бо люди з’їжджають з розуму,
а “вумні”

Ані згадаю,
ані пригадаю.
тримаю голову чужу в руках,
думок жадаю!
Тримаю голову чужу в руках,
відповідаю:
“Ані згадаю…
Ані пригадаю…”

Я під землею міста,
я в

Ось іржавого серця останні гудки
мене залізного.
Ось байдужа сльоза й допотопні плітки
тебе первісного.

Ти в сухій халабуді, а тут під дощем
уже не в змозі я…
Це докупи не

А в сльозах, ой, не гарно додому йти…
Приходь до мене в радості
зі спо́кою в принадності.
Ось твій віник. Хату підмети.

Ай, не скигли, як чайка на руїнах моря!
Висохла вода –

Сунеться хмара волосся,
блискавка б’є з очей.
Від зливи втекти вдалося,
а від кохання ще.

Чи вартий твій подих гнівний
сніжних цнотливих вуст?
Якщо я у чомусь винний –

Він сидів, розбитий сонцем,
з синім оком, біля столу,
відганяв офіціантів,
ніби мух неакуратних,
ляпав лапами важкими
їх по заду і по спині
і мовчав, і пив з бокалу
білу

Який до Себе довгий марафон!
до справедливості, відваги і пожертви.
Тепер мені у руки – мікрофон!
хай голос мій ніхто не сміє стерти.
Ні, не кричу – а ледве шепочу
цей многий

Той ранок дійшов до рук,
як сука з останніх сук!
І на прощальному пні
лишились кістки одні…

У відчаю плаче час,
про нас не згадавши за нас,
а глуму накоївши гори…
Цей

Світе милостивий! Жодної з причин
я не бачу, сивий… Тілько щастя плин…
І одна безодня, змощена з турбот,
ізо дня до додня їсть зло їх щедрот…

Уже на Другій Пречистій
місто – у падоли́сті!
У геометричній проґресії
зростають осінні депресії,
мно́жаться сльози дощів,
хма́рять рої ́́кліщів,
ви́сить жовтень на

З червоної лінії встануть перші слова –
ультимативна форма.
Себто, щось важить твоя голова –
формул розумна норма.
Хоч від наказів твоїх – сказ
голий та екзальтований,
я

Протяжливі звуки тонкі
застудженим голосом – ти.
Я – саламандра суха,
покритий ковдрою німоти.
Заповзай у постіль мою пустельну –
отримаєш дозу смертельну
доброти.

Чи

І було світло в усьому домі,
на всіх поверхах світло сяяло.
І курив неформал ментолове зілля
під буквальною назвою “DORAL”,
у своєму томливому закутку
з підвіконням,
з

Печаль – це сумний чоловік,
а не жінка.
Це віник в кутку,
це вінок після року…
Це – не́ урожай,
а голодні обжинки.
Це висновки долі.
Це пізні уроки.

І треба

Знов обличчя це – не налице́,
а навиворіт, як після лому!
Я – великий. І знаю про це!
Не вміщаюсь ні в чому малому!

Я надмірно – в самому собі –
у самому мені не

Небожеві Фріпулі
привіт з Земної кулі

Галактична ніч.
Почесне життя на планеті.
Безсовісний свист, а зірки – голуби.
Як день – то порожня голуб’ятня.
Супутники,

У майбутнє селяни прийшли з вилами,
з граблями, ночвами і лопатами.
Вони сотнями років були щасливими,
а тепер їхню землю ввіслали асфальтами.

А тепер їм дають по свині на

Стовпи стогнали, вкопані в степи,
прострумлено, заглиблено в роботу.
А дні стояли, мов старі снопи,
мов скитські баби, мов свічки́ без ґноту!

Спливла війна в криваву