Про життя

Сліпа любов затьмарила мій зір,
І те, що бачу, — вже мені незриме:
Краса, позбавлена і фальші, й гриму,
В моїх очах — недосконалий твір.

Скувала якоря любов облудна
Моїм

Якщо на світі не бува нового,
Лиш плин повторний явищ і речей,
То блуд який це розуму людського, —
Знов тяж нести вже роджених дітей.

Якби вернуть я міг роки уперті
В п’ять

Суди мене, що був скупий у всьому,
Твоїм щедротам загубивши лік,
Що занедбав стежки до твого дому,
З яким душею зв’язаний навік.

Що на любов тобі належним правом
З чужими я

Збрехав мій вірш, колись тобі сказавши:
“Моїй любові нікуди рости”.
Я думав — ріст її спинивсь назавше,
Найбільшої сягнувши висоти.

Час нищить честь, вбива красу

В степу життя, сумнім та безбережнім,
Три джерела пробились потайні:
Струм юності із розмахом бентежним
Кипить, біжить у шумі та вогні;
Кастальський струм, натхнення

Я думав, серце вже забуло
Властивість юності – страждать.
Казав: того, що промайнуло,
Не повернуть! не наздогнать!

Печалі й мрії відлетіли,
Пройшли захоплення усі…
Як

Я пережив свої бажання,
Я розлюбив юнацькі сни;
Лишилися мені страждання,
Порожні вицвіти весни.

Під бурями лихої долі
Зів’яв квітучий мій вінець;
Живу в самотнім, вічнім

Я пам’ятник собі створив нерукотворний,
До нього у віках не заросте тропа.
Піднісся вище він, незламний, непоборний,
Олександрійського стовпа.

Душа моя й думки, у вірші

Любо граєт, бистро трептить
Птиця в румній зориці,
Із вітки на вітку летить
Во зеленій дебриці;
Рябі луги
І береги
Єй служать, ю веселять.

Но нещасна,

Що минуло, загинуло,
Во вечності уж да спит,
А що живет да не гниєт,
Но принесет жизні цвіт!
Дух і тіло, ступай сміло,
Куда розум поведет,
Лиш помало через

Мамко, мамко, куп мі книжку,
Тинту, папір і табличку,
Бо я піду до школи
Учитися поволі.
Повідають, що у школі
Діти знають доброй долі,
І я би хотів знати,
Як ся треба

Як тепер єсть, так і било,
То весело, то унило.
Бивал день, била і ноч,
Раз погода, то знов дощ.
Люди їли, люди пили,
Грішили і чесно жили,
Прилежний все роботав,
А

Чим відзнача ліцей частіш
Свої священні роковини,
Тим сходиться несміливіш
Сердечних друзів гурт єдиний,
Тим рідший він; тим празник наш
У радощах своїх сумніший,
Глухіший

Буває іноді, щоб упіймати
Шкідливу курку там чи то курча,
Дитину опуска додолу мати
І тільки й думає про втікача.
Дитя волає, щоб вернулась мати,
Вмивається невтішними

Хто, кволій, сил тобі вділив таких,
Що полонить людські серця змогла ти?
Мої ти очі змушуєш брехати,
Що світлий день — затьмарений для них.

Чому так до лиця тобі пороки,
Що

Моя любов – пропасниця. Вона
В жадобі прагне лиш того напою,
Якого випивши колись до дна,
На все життя зосталася слабою.

Мій розум-лікар лікував любов,
Вона ж відмовилась

То все не так. Бо ти не ти,
I не живий. А тільки згадка
минулих літ. Черед мости
віків блага маленька кладка.
А небо корчиться в тобі
своїм надсадним загасанням,
яке ти тільки

Вечірній сон. I спогади. I дощ
колише світ розпуклого ясмину.
Бездомний вітер. Спи, маленький сину,
спи, сину мій маленький, коли хоч.
Немає мами нашої давно —
вертала, поспішала,

Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти.
У власне тіло

— Громадяни, дотримуйтесь тиші,
вимагають чотири щити навколо високої вежі,
де великими літерами зазначено
“Всесоюзний науково-дослідний центр
по акліматизації картоплі на