Про життя

Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись, що людина
Iще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона захована помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ, і

— Громадяни, дотримуйтесь тиші,
вимагають чотири щити навколо високої вежі,
де великими літерами зазначено
“Всесоюзний науково-дослідний центр
по акліматизації картоплі на

Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити,
I що є — світ, і що є — ти.
У власне тіло

Вечірній сон. I спогади. I дощ
колише світ розпуклого ясмину.
Бездомний вітер. Спи, маленький сину,
спи, сину мій маленький, коли хоч.
Немає мами нашої давно —
вертала, поспішала,

То все не так. Бо ти не ти,
I не живий. А тільки згадка
минулих літ. Черед мости
віків блага маленька кладка.
А небо корчиться в тобі
своїм надсадним загасанням,
яке ти тільки

Сидимо біля погаслого вогнища,
перетрушуємо в долонях попіл,
розтираємо витухлі геть вуглини:
а що як зажевріє раптом жар?
Тут темно і темно там і ще далі темно,
але жар ніби

Я знав майже напевно,
що вiн обiкрав моїх друзiв,
зробив нещасною мою матiр,
а дружину призвiв до сухот.
I сповнений рiшучостi,
я подався до нього на розплату.
— Де ти, мiй

Сповнений почуття вдячностi,
вiн захотiв переповiсти менi
всю свою iсторiю,
але виявилось,
що iсторiї нема,
i вiн мусив був обмежитись
самими словами вдячностi.

1971

Перерізане світлом вікно
вулиці — біле по білому
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
I небо вологе — над.
Шлях у себе:
вабить (уже закритий),
відкривається (на

Ярiй, душе. Ярiй, а не ридай.
У бiлiй стужi сонце України.
А ти шукай — червону тiнь калини
на чорних водах — тiнь її шукай,
де жменька нас. Малесенька шопта
лише для молитов i

Ось вам сонце, сказав чоловiк з кокардою на кашкетi
I витягнув п’ятака, схожого на сонечко.
А це вам дорога, вiн зробив кiлька ступнiв праворуч,
носаком позначивши її межу.
Щоб вам

1
Голова його заполонена спогадами.
(Вiчне перемелювання однiєї iстини:
гримаси пiдлостi,пiдлiсть пiдлостi,
пiдлiсть пiдлостi пiдлостi).
Хтиво показує старечим ротом :
те, що

Відлюбилося.
Вiдвiрилося.
Вiдпраглося.
День врiвноважений,
як вичовганий валун.
Поступово перетворюєшся
на власний архiв,
дорогий,
мов померлий родич.
Нiчний ставок

На Лисiй горi догоряє багаття нiчне,
I листя осiнне на Лисiй горi догоряє,
а я вже забув, де та Лиса гора, i не знаю,
чи Лиса гора впiзнала б мене.
Середина жовтня, пора надвечiр’їв

Вдасться чи ні
сього разу повернутись додому?
Вдасться чи ні?
Cтарий терикон шахти 10-біс,
де ти в дитинстві збирав вугілля,
обріс чотирма новими.
I де з них твій давній — не

Мов жертва щиростi — життя,
мов молодечих крил
пружнавий трiск, як небуттям
укрився суходiл.
Ти ще на кiнчику пера
возносишся увись.
а вже пора? Давно пора.
Спадаючи,

Змагай, знеможений життям,
знеможений, змагай.
Минуле вабить вороттям
i врочить i нехай.
А ти, сомнамбуло, змагай,
у напiвснi живи,
де жовтi сходяться леви
у присмерковий

Ця п’єса почалася вже давно,
I лиш тепер збагнув я: то вистава,
де кожен, власну сутнiсть загубивши,
i дивиться, i грає. Не живе.
Отож менi найщасливiша роль
дiсталася в цiй

Рятуючись од сумнівів,
б’ю телеграму собі самому:
в час коли весь радянський народ
і все прогресивне людство готується
гідно зустріти черговий з’ізд кпрс,
бажаю тобі великих

Вони сидять за столом,
поклавши перед собою жилавi руки.
Ось сухi i нервовi — маминi,
ось татовi — важкi наче гирi,
сидить сестра — таємнича усмiшка
сновигає її непевним