Про життя

Оскільки мудрому наш вік ціни не знає,
Усі плоди його недоум пожинає.
Неси ж мені того, що розум відбирає, –
I може, й нас тоді цей вік не занедбає!

Усе, що в світі є, пуста мана.
Той не аріф*, кому це новина.
Звільнись од мудрувань, присядь із нами,
Веселим будь і не цурайсь вина!

* Мудрець.

З істоти нашої ти чудо-всесвіт вилив.
Ми помилялися, де сам ти нас обмилив.
Я кращим, аніж є, зробитися не можу,
Бо ти таким мене в своєму тиглі вилив.

Хоч землю я пройшов і в мандрах натомився,
Але від того світ на краще не змінився.
Я радий і тому, що на шляху важкому,
Не знавши радості, я дуже й не журився.

Нас переслідує Недоля навісна.
Присядемо ж удвох та вип’ємо вина!
Ми добре знаємо, що на прощання й краплі
Води звичайної нам не пошле вона.

О небо мовчазне! В твоему лоні згас
Вже не один Махмуд і не один Айяз!
Тож пиймо, бо життя ненадовго дається,
І ті, що відійшли, не вернуться до нас!

Із тих, що рушили в дорогу невідому,
Хто звістку нам подав, хто повернув додому?
Нічого не лишай на цім розпутті спраги,
Бо повернутися не пощастить нікому!

Стара будівля — білий світ;
Перекосивсь, схиливсь, осів.
Коли ти ходиш в нім,— пильнуй,
Щоб часом лоба не розбив.

Націлився на тебе слуп…
Схили чоло, не будь дурним!
“Я

Мене не радує тверезість, а пиття
Вселяє в мозок мій шкідливе сум’яття.
Та є середній стан — не перше і не друге.
Я вічний раб його, бо він і є життя.

1] Коли переполох, для душ нежданий,
2] По всій рівнині розпорошив тих,
3] Що йшли на шпиль, для розуму жаданий,

4] Я притуливсь до друга днів моїх —
5] Без нього що робив би я

Ті, що мандруючи собі набили п’яти,
Два світи прагнучи в одному відшукати, –
Не знаю, чи про те, який він є насправді,
Вдалось хоч крихітку нового їм узнати?

Навіщо капища, мечеті на майдані,
Про пекло та про рай розмови безнастанні?
У Книгу Долі глянь, о друже мій: усе там,
Що з нами станеться, записане зарані.

1] Місця, де йшли ми з горем та печаллю,
2] Були такі похмурі та страшні,
3] Аж зір від них ми відвернули з жалю.

4] На Тренто схожі ці місця сумні,
5] Де берег Адіче колись

Шабля прадідів кривава
На стіні висить іржава…
Досить є на те причин:
Я — угорський дворянин!

Ким ти був, а нині хто ти?
Ні турботи, ні роботи.
Хай працює селянин,
Я

Блажен, хто ці часи прожив на вольній волі,
Нічим не дорікав ні Богові, ні Долі,
Хто кожну мить життя приймав як подарунок,
Не спав, шукав забав і мав вина доволі.

В одній руці – вина рубін, у другій — милої коса,
Сидить щасливий у саду, де на квітках блищить роса,
I попиває з піали, аж поки солодко сп’яніє,
И не хоче думати, хмільний, про

Чи місяць над Києвом
Сяє так само чудово,
Як сяє над Римом,
А може, й ясніше стократ?
Чи місяць над Києвом —
Місяць той самий,
Що сяє над Римом,
Чи, може, не він

Я чув, що праведні підіймуться з могили
В тім самім образі, в якому опочили.
Тому я з милою й вином не розлучаюсь,
Щоб нас і в судний день, бува, не розлучили.

Свого майбутнього ніхто не прозирне.
Навіщо й думати про те, що неясне?
I хвильки не марнуй (якщо не збожеволів),
Бо й не зоглядишся, як вік твій промине.

Якщо ти в місті не маєш кутка,
Марш на вокзал і, не бравши квитка,

Йди собі сміло до зали чекання, —
Зможеш ти там перебути до рання.

Всядься на лаві між двох клумаків,
Спи