Про життя

Зайнявся ранок; кроками своїми
Від мене сон легкий він відігнав.
І вийшов я, і тропами гірськими,
Веселий, в далечінь попрямував,
І кожен квіт, поміж травою зримий,
Мені

Старі форми руйнуються.

Шіллер

Ні серць, ні душ, то кістяків народи.
Дай, молодосте, крила!
Хай злечу над мертвим світом
До оман ясної вроди,
Де старі

Я видел Азии бесплодные пределы,
Кавказа дальный край, долины обгорелы,
Жилище дикое черкесских табунов,
Подкумка знойный брег, пустынные вершины,
Обвитые венцом летучим облаков,

Ви думкою найвищого сягнули,
Про Всеблагого теревені гнули,
А в тайне прозирнути не змогли:
Налепеталися — й навік заснули.

Нащо, доле, нам даєш пророчо
у майбутнє поглядом сягти?
Хто зирне за край — і жить не схоче,
бо любов і щастя — без мети.
Нащо, доле, нам тієї муки:
іншу душу бачивши

Захід ачи схід пізнай —
всюди там господній край.
Південь, північ — на долоні,
в мирі божому й ослоні.

________

Ставши людям при пораді,
судить кожного по правді.

Немов коршак той,
котрий над тучею поранку
так вільно крила розплатав,
пильнуючи на здобич, —
мій спів ширяє.

Бо лиш господь
накреслив кожному
свою дорогу,
нею

Старість є вельми чемна жона:
Стукає в двері раз пo раз вона,
Але ніхто їй не скаже: “Ввійдіть!”
Вона під дверима, проте, не стоїть,
Клямку підносить і входить нараз
А це

Коли прадавній
батько всевишній
певною дланню
з хмар кучерявих
благословенні
блискавки сіє,
тоді цілую
край його ризи
з дрожем дитячим
в вірному

Не ходити нам у парі
В опівнічний час,
Хоч і місяць діє чари,
Й серця жар не згас.

Старить шабля піхви нові,
Душа — груди. В певну мить
Настає пора й любові,
Й серцю

Гуляй красиво, як ніч
Ясного клімату та зоряного неба;
І все найкраще з темного та світлого
Це зустрічається в його зовнішності і в очах:
Таким чином збагачений тим ніжним світлом

Во ім’я того, хто себе створив,
хто творчий поклик знав спередвіків,
во ім’я того, хто припалим ниць
дав віру і любов, діяння й міць,
во ім’я того, званого ім’ям,
чиє буття

Так, немов би я в раю —
любо мені стало.
А чи ж ти не до зірок,
серце, так запрагло?
Ні, я краще лишусь тут,
щоб музики грали,
щоби чара із вином
круг стола

Моя укохана! Навіщо нам розмова?
Чому, щоб почуття з тобою поділити,
Не можу душу я у душу перелити?
Чому розмінюєм її на дрібність слова,
Яке раніше, ніж до серця долетить,

Щоб фантазій доконати,
самоті себе віддай,
а щоб слави заживати —
межи люди поспішай.
Тільки в людському загалі
ти свою спізнаєш путь.
Справи, в давні дні посталі,

О світе! Знаєш сам, які твої діла!
Сидиш недвигою у башті гніту й зла!
Одним добро даєш, а іншим — лихо! Тільки
Це й знаєш ти, осел! Ні, гірший від осла!

Ви в себе всесвіту ввібрали силу
I судите про нього — з небосхилу,
А суть пізнавши — наче небосхил,
Сягаєте чолом земного пилу.

Як з рабства не можеш звільнити свій край,
Борись для чужого народу.
Про подвиги Греції й Риму згадай
І вмри у боях за свободу!

Служіння добру — найшляхетніша путь,
Тож бийся

О Доле! Бідний нам ти приділяєш пай!
Звільни ж мене з тенет, за ворога не май!
Якщо ти з дурнями й низькими накладаєш,-
Ну що ж, тоді й мене за йолопа вважай!

Букет нарвавши на лужку густім,
Приніс його в задумі я у дім.
Але схилились до землі квітки,
Від теплих рук зів’яли пелюстки.
Його у глек поставив я тоді,—
Й квітки, мов чудо,