Про життя

I юних, і старих — всіх поглинає час,
I невеликий нам дається днів запас.
Ніщо не вічне тут: ми підемо так само,
Як ті, що вже пішли й що прийдуть після нас.

Відсутній з вашими вигадами про неміцні романи,
Ті клапті брехні, сплетені божевіллям;
Дай мені швидкоплинний дух своїм слабким сяйвом,
Або захоплення, яке заселяє перший любовний

Кінець! То був лиш сон. І враз
Блідих надій промінчик згас.
Щасливих мало днів прожито,
Світанок мій вкриває тьма,
І душу сковує зима.
Любов, надію вщент розбито.
Якби ж —

Вгамуйся, серце. Вибив час.
Нікого нам не зворушить.
Нехай любов обходить нас,
Та нам — любить.

Пожовкли днів моїх листки,
Засох любові цвіт і плід.
Повзуть скорбота й

Що вам передав із заповітом
той святий, що розлучався з світом?
Аби плоть старанно доглядали
чи про дні свої останні дбали?

Ну ж бо, князя бачачи в поході
при пишноті, в

1
Що лишили б нам у світі
ці владарювання ситі,
геть змарнілі мандарини,
що весняною порою,
північ мавши за собою,
річку, зелень, прохолоду,
п’ють, радіють? Спів їх

Всемогутній владцю, наш Брамо!
З тебе вийшов світ великий.
Ти правуєш над віками.
Як же ти один, владико,
міг брамінів утворити
як і райїв можновладних?
Мавпі же людській

1
Світ — дім для сиріт. І найбільше в ньому тих,
що росли з дитинства в самоті.
(Хоча самотній дуб побіля дому завжди росте розлогішим за ті,
що в присмерку тісняться лісовому.)

Очі, раду мені дайте,
щось кажіть мені чудове,
і приємне і святкове
і так само запитайте.

І мене проймає віра:
за цією яснотою —
ніжне серце й правда щира —
все, що

Йде по воду гарна жінка
знакомитого браміна,
що найсправедливим судом
слави пишної зажив.
Так щодня з святої річки
найціннішого напою
зачерпне, хоча не має
ані глека,

Шукай людину скрізь: на бідному постої,
У закутку нужди і в пишному покої.
Одна душа жива за сто Кааб дорожча!
Чому ж ідеш до них? Шукай душі живої!

Згадай того, хто любострастя
Здолав у небезпечну мить
І, люблений, відрікся щастя,
Щоб честь твою не поганьбить.

Твій зір, сп’янілий од кохання,
До трепетних грудей

Не блиском вабить він мене,
Не в барвах сила таємнича!
Він сяє скромно, мов ясне
Його дарителя обличчя.

Хай кпить із мене всяк пліткар,
І ганить дружбу безнастанно,
А я

Що сталося? Радіє все,
а ти в тяжкій журбі.
Пізнати можна по очах,
що плакав, далебі.

За чим самотній плакав я —
те лиш мені болить.
В солодких сходячи сльозах,
душа

Поміж долом і горою
жвавий погляд мій летить,
я втішаюсь барвогрою,
покріпляє дух блакить.

І коли синаве взгір’я
вабить око вдалині,
і коли нічне сузір’я
сяє

Тихо-мирно я пряду
без перепочинку,
коли оком поведу —
аж стоїть хлопчина.

Тонку пряжу похвалив
(та й чи шкода мови?)
Коси ж, каже, й поготів:
як нитки

Не ходити нам у парі
В опівнічний час,
Хоч і місяць діє чари,
Й серця жар не згас.

Старить шабля піхви нові,
Душа — груди. В певну мить
Настає пора й любові,
Й серцю

Вірш містерові Годжсону, написаний на борту лісабонського пакетбота

Слава, Годжсоне! Пройшли вже
Всі митарства митні ми.
Бриз брижами берег лиже,
На вітрила йде

Я сам в себе уверен,
Я умник из глупцов,
Я маленький Каверин,
Лицейский Молоствов [1].
_____________

Не був би соняшним наш зір,
Він не спромігся б сонце зріти;
Була б могута в нас не Бога твір,
Як боже нас могло б огнити?

I що, як міти чи закони
Ти в тисячах книжок найшов,