Про війну

Мрія знову несе –
між мелодій і слів.
Ні про що і про все
ти мені розповів.

Між мелодій і слів –
всюди наша любов!
Розказав – загубив,
промовчавши –

Ти – неземний, незнаний.
Ти – інопланетянин.
Ти – викрадав мене щодня.
Я – вірила й літала.
Я – небо й зорі мала.
Я… – ма́буть, це була не

(блюз)

Ранкові троянди і лілії
в моє заглядають вікно.
Але не цілуй мене, милий мій, –
я кригою скута давно.

Твій подих давно не обпалює.
Твій дотик одразу

Зимове діамантове кольє,
холодних почуттів ясні крижинки.
Усе, що на рахунку в тебе є, –
це сміх і сльози звільненої жінки.

Давно я не така, як ця зима.
Терпіти сил уже давно

Тепер, коли осушено бокал,
коли по венах розлилась отрута,
я звільнений, мої пудові пута
обсипались уламками дзеркал,
тепер, коли осушено бокал.

Тепер, коли мої слова

Важлива путь чи ні – ти сам чи ні вирішуй.
Віршуй її чи так без пам’яті промчи…
Одне у всіх одне! Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль, хоч падай, хоч кричи…

Тому у цім

Ця світла ніч спіткала темний край,
де ти молився на Північне Сяйво,
де ти ділився з морем часом зайвим,
де з оленем на кризі плив у рай.

Ця світла ніч постала в темний

Озеро. Човен. Глибока вода.
Біле латаття
пливе у серпанку.
Сонце розсохлось,
за світ загляда,
обрієм зрізане, ніби рубанком.

З берегу вільхи, мов діви старі,
глянуть

Падає стеля згори.
Знизу тисне підлога.
Ти – говори, говори.
Нам залишилось недовго…

Спертість повітряних мас.
Юрми потворних масок.
Місто. Країна. Час.
Я, ще

Ти – знавісні́ле вогнище вгоріле,
покинуте розбійниками в лісі!
Ти – дика рись, розідрана в двобою
з Архангелом, Якому вічно жити.
Ти – хворий хід пустелі на долину,
яка цвіте

Щолі́та літа́ пролітали.
Розвої вулканів згасали.
Космічний пристріт.
Старішає світ.
От-от – і мине неоліт.

Не вічна Людина й амбітна.
Підкрався маразм непомітно.
Їй

Білої айстри чорний неґатив.
Квітка архівна у викопно́му кадрі.
Від кіноапарату зоставсь лише штатив
і плівка непроявлена з аншлагом у театрі.

На Байковому:

Змирає листя –
завмирає місто.
Жовтнева ніч, мов гад на зиму, пре.
Залізне вістря
злого футуриста
пером поріже гробове каре
змирання листя –
завмирання міста –
ночей

Коли горить престол, і ти – на ні́м,
і слуги мчать з палаючого замку,
я́к не вступити в бій з вогнем твоїм,
я́к не купитись на таку приманку?!

Гнівись – хай швидше вигорить

Не відмов мені. Не зумов мене.
Щось мине в огні. Хтось огнем майне.

Серце прокляне кожну дію злу,
кожну частку “не-“, збільшено малу.

Снігом по селу не ходи сама.
Ніч зведе

На четвертому спомині – гріх!
Більш, ніж тричі, для серця – занадто!
Відчай луснув, мов грецький горіх,
мо’ про себе подумати варто?
За тобою йдучи слід у слід,
не встигаю на

Триває правда з вуст моєї зрадниці,
але чи скоро голос мій признається,
що я порушник перший, а не ти?
що я повинен, а не ти, піти?

Минає середа, четвер і п’ятниця

Та хоч би раз
мені у руки впала
із будь-яких небес,
аби мені,
у слушний час,
коли не вистачало
твоїх чудес
та імені!

Невже – любов?
Я бачив світлі крила
у

Ні, я люблю. І зрада була.
І напевне, що зрада була велика.
Але пригадай, я́к ти жила,
коли не було ні любові, ні лиха?

Більш ні на думку не йди вперед –
кого я кохаю чи ні –

Є – ніч, облудлива химеро!
А в інший час не смій-таки
вінчати з перлами Гомера
ці передумані думки!

Я вийду сам до тебе в темінь
з охайних сонячних кімнат!
Є – ніж у