Про весну

О! Нас давно не видно на кону.
Закохані у тишину робітні,
Ми стали скромні, стали непомітні,
Скупі на жест і мову запальну.

Але не кидаймо свого “клену!”
Тим давнім дням

Емаль Дніпра, сліпучо-синій сплав.
Газон алей і голе жовтоглиння,
І в поводі прозорого каміння
Зелені луки — як розлогий став.

Ніколи так жадібно не вбирав
Я красоти

Хоч як звели тебе гермокопіди
І несмак архітекторів-нездар,
І всюди прослід залишив пожар,—
Ти все стоїш, веселий, ясновидий

І недаремно вихваляють гіди
Красу твою, твій

Секвестратор їде в село за податками…

Весна цвіте в усій красі своїй,
Вже одгриміли Зевсові перуни,
Дощу буйного простяглися струни,
Зазеленів сподіваний

Впрягся день
в блакитний віз,
через гори,
через ліс
в місто нам
весну привіз.

Плаче тітонька-зима,
що морозу більш нема,
що повіяв теплий дух
і пропав її

Свиснув шпак…
— Що в тім такого?
— Ви не знаєте хіба?!
Лютий впав
вербі у ноги, —
закосичилась верба!
Повиймали віолончелі
й веселять синички сад.
Скачуть горобці

Світить сонце,
Пахнуть квіти,
Зелен-трави у росі.
– Добрий ранок,
Любий Квітень! –
Ми гукаємо усі.

Тепло вдягнутий і взутий
Ходить-бродить місяць Лютий.
Борода, мов білий сніг,
Ще й кожух овечий.
Скрізь лунає щирий сміх
Нашої малечі:
– Діду, діду, ви куди
Разом з

По засніженій дорозі,
Понад полем за селом,
Їхав Березень на возі –
В полудрабках віз тепло.
День-дзень-дзень! –
Дзвіночки чути.
Все: скінчилася зима,
Втік далеко

Серед зими розтанув сніг —
І знов заворушились трави.
Не дбаючи про сенс і право,
В бруньки весняний сік побіг.

В корі черв’як зашарудів.
Повірило земне коріння:
Пора

Надягла веселка
стрічок-стрічок,
як у свято.

Взяла коромисло
і пішла до річки.

Дорогою перестрів її
князенко соняшник
із золотим черевичком
у

Ще сніг в ярах біліє,
Вночі мороз легкий,
Та вітер теплий віє
І оживля садки.

І жайворонок в висі
Уранці задзвенів.
І пролісок у лісі
З-під листя

Сніг чорніє на горбі,
А веселе сонце
Кида зайчики тобі
В голубе віконце.
Чую березня в саду
Перші ніжні кроки.
В полі вруну молоду
Перший дощик кропить.
Між снігів

Сонечко веселе
Скоро припече.
Прилетить веселик
Зі своїм ключем.
Заспані дві жабки
Випливли зі дна.
Радо плещуть в лапки:
“Що, уже весна ?”

Наробили півники сміху —
Серед літа теплого — снігу.
То не сніг розсипався на подвір’ї,
То літає з півників пір’я.
Досить битись, півники,
Ой, доволі! —
Будете до

Спати хочуть окунці
І малі плотвички,
Тільки жабки-крикунці
Будять сонну річку.
Запитав у жаби сом,
Звівши вуса вгору:
— Кричите, зелені, чом
Ви у пізню пору?
Жабка

Вже сонях скинув жовтий чуб,
В садах дзумкочуть оси.
І груші падають – гуп! гуп! –
З гілок в холодні роси.

І гуси до тепличний
Летять крізь хмари сірі…
Птахи! Бувайте до

Лиш травень луки та гаї
В зелене одягне,
Проб’ється з теплої землі
Трава не-руш-мене.

Яка ж це дивна вереда!
Вітрець ледь-ледь війне –
Вона шепоче-шелестить:
– Не

Ще вітер дме, ще сніг іде,
Ще сплять роздягнені дерева,
Та визирає де-не-де
З-за хмари сонце березневе.

Тріщать крижини на ріці,
І в парках, до морозу звичні,
Бадьорі

Сіє дощик голубий,
Поховались голуби,
Чижики, й горобчики
І дівчатка, й хлопчики.

Тільки дощик перестав,
Заяснів і ліс, і став,
А над ними райдуга
Вигнулась