Про весну

Ой весна, весна, та весняночка
А де ж твоя донька та паняночка.
Із пісень-веснянок

Скресає крига, сніг стає водою,
струмують вруна і прудкі струмки —
і давній

Одходить важко день, схиляється в прощанні,
промінням гладить сад і яблука останні,
що завтра зірвуть їх. Мов не було весни!
Доріжкою в поля і доня і сини
пішли гуляти ще веселі

Ой, вилинь, вилинь, гоголю,
Винеси літо з собою!
Із веснянки-замовляння

І сніг, і крига — та за мить на крилах
пташки нам літо винесуть із раю,
загріють землю зимну

Вийди, вийди, Іванку,
Заспівай нам веснянку…
Із чернігівських веснянок

Напровесні він опудом сердитим,
ненатлий м’яса й пива, пухлий дід,
прокинеться, поламле кригу

Гой, прилетіли райскії пташки,
Та стали винце б й віпивати,
Ба й віпивати, в крильці дзвонити,
В крильці дзвонити, панну збудити,
Ґречную панну, й а панну, Анну.
З

Вже дні, як промені розколоті,
І листя кружелить навкруж.
Стоять клени й берези в золоті,
Грядки горять платками руж.

Повідлітали, наче маєво,
Пахучі червні й чебреці

Сп’яняла мить, мов теплий приторк тіла,
У пальцях пах листок протертий м’яти.
За поцілунок крадений хотіла
Обранка вуха хлопцеві нам’яти.

Та потім щасно бралися за руки
І

За розкошів розтриньканих перлинами,
За втіхи брязкальцем неоковирним
Не раз у незглиб часу поринали ми,
Звіряли всі прогалини і вирви.

Навколо ж нас буяли весен повені
І

Колись було, на рідному ще березі,
Як щастя літ подружніх осіяло,
Тобі напровесні, в морозні березні,
Приносив з міста китичку фіялок.

Ти клала їх ув узголов’ї лавковім,
На

У леті снігурок, в дитячім лепеті,
У променях, що грають звідусіль,
Вчуваєм провісті ясні і трепетні
Веселиків, і весен, і весіль.

Вгорнувшися в імли лелітне плетиво,
В

Морочать дні погрозами морозними,
Ожинником чіпляються до ніг —
І тільки живо ягіддям ґоґодзиним
На галявах багріє перший сніг.

Смакуєм озимків останні ягоди,
Визбируємо

То випав день морозяний напрочуд,
Мете лютневим снігом звідусіль.
Безлюддям вулиць безперервно броджу
Під віхоли вихрясту заметіль.

Крізь іней вій, очей щілинний

Із тугою чекаємо, як повесні
Розгорнуться і пуп’янки і брості,
Розіллються зеленим зіллям повені
І завирує світ в нестримнім рості.

Вичікуєм, щоб видимо-невидимо
Злетілось

Він взимі останній, діти, –
Місяць лютий кожен зна…
Хоч морозний і сердитий,
Та за ним іде весна.

В небо глянеш – мружиш очі:
Сяють промені ясні!
Покоротшали вже

Нагряне март – і піде все вперекидь
У провесни обмарливу обміть —
Розіб’ють кригу клекотом лелеки,
Приб’ється до вікна тендітна віть.

Година сповниться ласкава й тепла
Під

Не раз, як дуже змерзнемо у лютому
І меркнути почнуть світла і барви,
Перебродивши хуртовину плутану,
Беремося з морозом злим за барки.

І заки серце ще замерзле скулиться
І

Добрий дядю-місяченьку,
березню буйноголовий!
Одягни весну швиденько
у жупан її квітковий!

Часу березень не гає,
гонить холод,
ломить кригу
і підсніжкам

То знову забаганки загорілись:
Майнути в рідну далеч кудинебудь,
Над річкою покластися горілиць
І зором полинати в синє небо.

Вчувати у ранкову квітня пору,
Як тепло руняться

Квітнева повідь стелиться полями,
В гущавині туркоче горлиця.
На етажерці лялька з порцеляни
Закохано до хлопця горнеться.

Осипана грайливим сонця зблиском,
Рясніє прозелень

Розв’язує погода речі прості —
Йде вгору тепломіра ртуть.
Бруньками вкрились березневі брості,
Понад снігом підсніжники цвітуть.

Знов сподіванням провесни пойнята
Сп’яняє