Про весну

Морозику, морозику,
Червоний в тебе ніс,
Морозику, морозику,
Тікав би ти у ліс.

Морозику, морозику,
Спішить весна до нас,
Морозику, морозику,
Прощатися нам

Мороз всі вікна заплете
Льодком, мов павутинкою.
До нас Снігуронька прийде
З веселою ялинкою.

І рік новий почнеться враз
І з нами привітається.
З нових ялинкових

Я барвиста веселочка,
Маю сім кольорів,
Засвітилась над селами,
Над лісами вгорі.

Житу жовтого кольору
Подарую в жнива,
Соковито-зеленого
Буде мати трава.

А

Він сів собі на гілці,
Так гарно, до ладу
На дзьобику-сопілці
Заграв:
Ду-ду, ду-ду!
Як будете проходити
У лісі чи в саду,
Почуйте пісню одуда:
Ду-ду, ду-ду,

Воскрешено — таємністю незмінну,
фіялку з ґрунту: в надбережжі.
Вже поцілунками при ній німіють,—
празничний кущик і не встежив.
Обізветься: немов вино, гаряча
грудьми —

Вже воля з висоти — збира світкими
і камені, що вал скують.
В мережаному громі не покинем
човна при мертвому піску.
І вимовлена звістка з поривання,
від паруса, береться в

Відстраждує туман холодне горе;
за сосни, за обрив прощатись.
А океан — гримучий присок згорне:
мов з тисячі печей горщаті.

І нам, добігши безлічами стрічок,
обмиє ноги: в

Відвіяно — немає тіні! вільна,
відкрила квітка навзліт крильця:
тоді до стрічі зіркова новина,—
під білим вітром покориться.

Вже короговно збарвився, без крови —
бузок, мов

Зіходить огник, безгомінно, з листу! —
а мов благословення шепче:
тобі на стежку, світлістю облиту,
хоч тіння приторкає плечі.
Від воскресіння світоч вірно любить,
іде в

Крайнебо жевріє, мов кров троянди,
скрапаючи на течію.
Дві іскри, зверх берізок непорадних,
мою несуть весну й твою.
Як ніжно наостанок гілка ближня
прощатися від ночі

І.
Досвіття — воду, в розпали беручи,
як вишитий рушник, накотить.
І про черешню спомини квітучі
відізвуться: над сніг жорстокий.
По морю ходить парусів лебіддя:
з

Раннє сонце
Квіти будить.
Тихо промінь
В шибку: «Дзень!»
Добрий ранок
Добрим людям,
Добрий день!
Ходить сонце
Низько-низько,
Заглядає
У колиску.
Раннє

Ринуть води, сяють блисками
В коліях, вибоїнах доріг,
Сіють, сиплють стріхи брисками,
Наче в сльозах ясна радість, сміх.

Розсміялись темні вулички
Гамором веселих

Збігла згадка, шепотами давня,
гіркнучи, і чутно з моря…
Движеться кобзарська кладь, що ждала
в грудях — болем нерозорна.

Вечір пересвітлено, мов усміх;
колоситься жар по

Виткано із блискавиці острів —
і застиг морозно: в схилі.
Тінь ялинкою твоя погостить
знов, як хуртовини стихли.

Зеленіє чисто на пустелі
в сивому огні снігів.
Чи гробницю

Небо — гніт засвітить, зором кротке;
жар при лісі голубім.
З дітьми попрощається наокрест
і призначить вік тобі.

Де замок, що блискавки чотири,
з полум’я ключів

Зацвіла весна, молода, ясна,
Білим цвітом простелилась до села.
На лугах, в діброві в зустрічі, в розмові
Полюбила, тільки гордою була.

Вийду в поле я, стану, гляну я

Буднів заснічених, ялових днів перелоги
плуг мій орав — і незаймана ось цілина
млою вільготною дише і з глибів розлогих
руняться зеленню ярою ярі руна.

Провесінь – яр молода —

Гранчасті шпуги ґрат і шпік у кості
шмагає вітер їдкістю жаливи…
Йде березень, відталь і теплі зливи,
і все п’янітиме в нестримнім рості.

Прорветься цвіт на пуп’янках і

Пройшов Травень
Серед трав,
Травинку кожну
В руку брав.
Трава зелена,
Травень теплий,
Нехай косар
Вже косу клепле.