Про Україну

Я сьогодні стояв у мовчанні,
хоч дивився на нього давно, –
краєвид, як здається,
звичайний,
тільки проситься на полотно.

Дайте барви,
ліси і поля…
Найрідніша, як рідна

Як перший віддалений звук
В душі моїй щем розростеться.
Від ніжності люблячих рук
Мелодія в серці озветься,
Як перший народжений звук.

Отак би щомиті, щодня
рости,

Міста виростають із вічності,
з глибоких тисячоліть…
З небесної таємничості
над Києвом грім гримить.

Міста виростають з прийдешності,
з майбутніх сторіч і днів.
З твоєї,

Спить осіннє село поміж горами,
все село з хліборобами гордими.
Спить і снить запашними веснами
та м’якими розливами-плесами.

Розляглося село аж під хмарами,
тче свої

Дорога в стежку перейшла
І стала вже самим міжтрав’ям…
І степ – немов суцільний шлях,
Шумкий і зелен-кучерявий.

І трави неба дістають,
І припадають зорепилом…
Вже й світ

І рубачів січе меч, і свіча бурі –
Мечем, іменем і мечем.
… А дико по літі рубалися – сила
бурі тіло покида
Було. Голуб
Обминав овид, а задивованим бо –
На горіхи лихі

І наприкінці міцні кирпані
У вир – оп! – з пориву…
–Тни в гвинт,
Як я!
Бузувірів-звірів у зуб!..
Нуртина, Васко да Гама!..
Гадок савани, трун…
А тата –
ри – в

Ми – дим.
Ми – дим віків, ми – дим.
Ми – дим низин, ми – дим.
Ми – долом молодим.
Ви – дивами див.
Ви – душу димами, душу див.
Ви – духу за пазуху див.
Ми – дух у

Меча років – об вікна ранків, бо
вік орачем.
Меча років – об риму мир, бо вік
орачем.

Музо, ритмом ти розум.
О
Музо, реве розум…
Мила, поета за те опалим.
І, рівен зневірі,
Уріс у сіру
Дорогу, що дощ у город.
О
Віро босих… Охи соборів…
І на бані

А небо підкорити не вдається:
воно сьогодні зорями сміється,
а завтра в хмарах плаче без упину,
у морі топлячи сльозу-краплину.

Я прагнув з літака його пізнати
чи зупинити у

Під снігом,
під зоряним снігом
спить коріння землі,
немов оборонці її.
Корінь до кореня,
мов солдати поснули,
зморені в битвах.
Та готові піднятись
на

За Нарочем,
у міднокорнх соснах,
я, друзями покликаний, стою.
І сам, здається, став на мить дорослим
у цьому партизанському краю.

Беру до серця молодечу звагу
тих воїнів,

Триптих у вінок Леонтовичу

І
Знову лине «Щедрик» невмирущий,
щедрий вечір на душі у мене.
Знов загомоніли рідні пущі,
листя розшумілося зелене.

Щедрику! Я чув

А дощі молоді –
в молодому саду
між деревами срібно стоять.
Я, весною вчарований,
рідним краєм іду,
а довкола цвіте сіножать.

А довкола хлюпочуться
цвітом сади,
і

Я звідси вам – з Поліщини, пишу,
ж – вас, брати, слова летять гінцями.
Я спогади неквапно ворушу,
то з Гомельщини віють чебрецями.

Ввила барва нашої землі
яшмі щоднини

Від зорі до зорі –
у роботі,
у злетах,
у плаванні –
шлях озорюють нам прапори
переможні, навічно прославлені.

Від зорі до зорі –
вітром Жовтня і сонцем наповнені

Думаю про величність
поета, творця.
На вічність,
на вічність
працює талант до кінця.

Я чую кларнети –
і сонце видзвонює в мідь.
То словом поета
позначена вічність

Від Батьківщини – хліб і пісня,
від Батьківщини – клич і звага,
і рання сила, й доля пізня,
і молода, як спів, наснага.

Іди в життя по крутосходах
і прагни вищої

Треба слову радощів додати,
щоб уміло душу звеселяти.
Треба слову мудрості додати,
щоб зуміло все життя згадати.
Треба слову ніжності додати,
щоб уміло друзів