Про Україну

Священного братерства хліб
несу, немов ужинок з поля.
Не одцвітае серця цвіт,
не заростає братства слід,
що нам дарує щедра доля.
Одвічного братерства хліб
нестиму в зоряне

Просинаються Татри,
як зелені ведмедиці.
Струшують сині тумани
і поволі ідуть умиватись.
А потім довго вдивляються
в сині озера,
в ріки-бистрини.

Просинаються Татри

Я не вмію прощатись,
мені важко прощатись з тобою, Праго,
як закоханому з любов’ю.
В надвечір’ї твоєму,
у бузковому присмерку
я дивитимусь на Градчани,
як хлопчисько

Стою зі світом я –
лицем в лице,
відкрите серце простору і цвіту.
Квітує сад під райдужним вінцем,
і пахощі розлиті на півсвіту.
Квітує день на радощах буття.
що нам кують

Мій крок – із атомної ночі,
І віра ще в душу нуртує:
Світильник розуму і серця –
До сонця виведе з пітьми.

Я чую земле – не безодню,
А теплу споришеву стежку,
Вона біжить

Перше наше слово з нами повсякчас,
Мати-Україно, ти одна у нас!
Ниви і діброви, і садів окрас —
Рідна мати Батьківщино,
Ти ж одна у нас!
Хай же мир і дружба поєднають

Є турбота в сонця —
людям помагати,
яблука і вишні
соком наливати.

А моя турбота —
мамі помагати,
братика малого
в колисці гойдати.

I на щастя неньці
швидше

Приємлю
спориш придорожній
і білу ромашку
приємлю,
І сиву грозу,
що росте громокроною
в землю,
Приємлю.

Ти покуту куту копит,
У тяму хирих ум’яту, —
Вічем мечів,
Вічем зим… А форт Січі — строфами з мечів.
Ти поки сип оті літописи копит,
Видихи див,
А ми — зимами, зимами,

Шипиш…
Ти – войовит.
Віки тер єретиків.
Ти – щит.
Живи ж.
Я – цар під роями рим’я, орд…
і праця –
Осяяння. ( Ясо
Осяяння, ясо!)
Я – цар. Пієтет є і праця.
І

Щодуху дощ —
Лозу в вузол;
Мов швом —
Межу; в хащах— вужем…
І лопух у полі —
Мов швом.
Жах аж!
Потоп…
І — тиш… Зорі розшиті…
Радощі в хатах… Віщо дар…
…

А запах хапа за
Віко років:
Анаші шана!
І Хихи тихих,
Іхи лихі: Анаші шана!
Мани хоч на панчохи нам.
А вакса ласкава…
Ладна Ксеня – не скандал:
Мед – Едем,
А

Хіба не вигідно
дві давні гуцульські родини
(трохи в неповному складі)
поселити
на одних двоповерхових нарах
у бараці в Караганді? –
холодна зима сорок сьомого
буде для

З полонини Кознєски і ні з якої другої
вся Чорногора мені – як розповита…
З кожної полонинки,
з кожного верха
бачу на полонині Кознєсці двох.
Стаю на скелю,
за яку зайшло

Щоразу ловили її,
чотирнадцятилітню, під лісом –
хай не тікає на село до мами
мужня жона!

Може б, не спіймали,
якби тікала не тією дорогою,
на якій кожне яблучко,

Що тебе пригинає
до сирої землі?
Це твоя тайна таїн
дотліває; в золі.

Ця зола це вчорашня,
це не дим – це туман.
Ця земля вже не наша.
Це спасенний обман.

Ніби

А та хата —
Хата на канатах;
І таланило, коли на латі
Будь-де летите… Ледь дуб
У гіллі — гу!..
У гудінні — дугу
Дугує у гуд.
У ву-
хах:
У — гу!
Хата — шум у

Пам’ятаю голод сорок шостого:
Жолудевий, кам’янистий хліб,
Немічного бачити – дорослого,
І дитинство зголоднілих літ.

Все злилось – у хлібне і насущне:
Цвіт кори, макуха,

Як перший віддалений звук
В душі моїй щем розростеться.
Від ніжності люблячих рук
Мелодія в серці озветься,
Як перший народжений звук.

Отак би щомиті, щодня
рости,

Меча років – об вікна ранків, бо
вік орачем.
Меча років – об риму мир, бо вік
орачем.