Про Україну

А дощі молоді –
в молодому саду
між деревами срібно стоять.
Я, весною вчарований,
рідним краєм іду,
а довкола цвіте сіножать.

А довкола хлюпочуться
цвітом сади,
і

Я звідси вам – з Поліщини, пишу,
ж – вас, брати, слова летять гінцями.
Я спогади неквапно ворушу,
то з Гомельщини віють чебрецями.

Ввила барва нашої землі
яшмі щоднини

Від зорі до зорі –
у роботі,
у злетах,
у плаванні –
шлях озорюють нам прапори
переможні, навічно прославлені.

Від зорі до зорі –
вітром Жовтня і сонцем наповнені

Думаю про величність
поета, творця.
На вічність,
на вічність
працює талант до кінця.

Я чую кларнети –
і сонце видзвонює в мідь.
То словом поета
позначена вічність

Поема

I

До всіх зіниць,
до всіх зірниць
я піднімаю спраглі руки.
З дітьми і голосами птиць
не знатиму в житті розлуки.

Нас буде більше на

Від Батьківщини – хліб і пісня,
від Батьківщини – клич і звага,
і рання сила, й доля пізня,
і молода, як спів, наснага.

Іди в життя по крутосходах
і прагни вищої

Треба слову радощів додати,
щоб уміло душу звеселяти.
Треба слову мудрості додати,
щоб зуміло все життя згадати.
Треба слову ніжності додати,
щоб уміло друзів

А наше родове ім’я
це – трохи більше, ніж ти і я.
Це пам’ять про тих, кого вже нема,
це пісня, що нас на крила здійма.
Це поле і плуг, що стоїть в борозні
і не ржавіє з

Багато небесної сходить краси
на кичери лисі,
на наші обійстя і наші ліси…
І тихо у лісі.

Один прилітав на вогненнім коні
до нашої ґражди:
– Виходьте! Вже можна. Ви ґазди

В якім одінні ти зійшла на кручу?
Я бачу тільки музику в імлі.
Я чую тільки тишу неминучу,
заховану, як церква у золі.

Звучати мусять ці горби, співати! –
ця пустка сива, ці

Мабуть, сам небесний Ілько на своїй колісниці
поскликав їх на храм,
і вони поз’їжджались на свято Іллі
у храмову неділю,
блаженні, жебраки, каліки.
Юродиві пішли між

Великий ворожбит живе в Карпатах.
Він ще живе. Його назвали – Гой *.
Він ще не має права помирати –
хай світ не той. Хай навіть дух не той.

Він ще уздрить у темнім

Здалеку надходять.
Із душі
тихої –
ще жовта й старовинна…
Афин запах,
потім запах сіна.
Потім ночі, дні й роки – чужі.

Афин запах!
Стільки – не зібрать

Злива була у Ворохті давнього дня.
Пізні дощі гори товкли і місили.
Сивий гуцул просив над трупом коня:
“Боже, дай мені сили”.

Ті, що і “Чічку”* читали, пиво пили.
Ті, що і

Зіпершись о стіну з гнилих бервен,
він солов’їні згадує рулади:
“О будь благословен! Навік спасен,
хто йшов з тобою в роки страху й зради”.

Він згадує їх лиця в тьмі

1

Як допоміг ти, Господи, що я цю маржину першим днем нинішнім вигоню всю при купі, так поможи мені, Господи, остатньої днини усю при купі загнати і людям передати.
(Закінчення

Ми на камінь поклали мечі
і в ріці наших коней купали,
а чужинці прийшли уночі
і на березі табором стали.

Ми ховались у хвилях сумних,
перша сотня голодного війська.
Ми

Він виріс на місці пралісу —
на довгому повоєнному зрубі.
Він заскочив аж на толоку,
де пасли тоді маржину,
і завмер біля перших обійсть.
Але ж ні! Тільки на толоці
він

1
А дух поблизу ще витає,
душа поміж людьми блукає:
вже дому іншого шука.
Вона безсмертна — кожен знає,
бо в неї виходу немає,
коли заблукана така.

А вже покликано

1
На єдиному березі його безпросвітної,
старості його заморської
сива ходить вівця…

А вовну її першу
повезли в бесагах за море,
і другу її вовну
в тих бесагах за море