Про Україну

Якщо в дальньому зимовому лісі
чути серед ночі
тихий дівочий спів,
значить, там є школа,
в якій вчаться дівчата.

Невже в тому лісі не стріляють
і не перев’язують

Олесю Терентійовичу Гончареві

Гей, на синьому небі, на блакитному небі –
Вишиванкою
зоряний степ…
Повернуся назавжди –
не скоро,
не завтра,
А все ж

Перші весняні грози. Перші духмяні зливи
На тополині бруньки, на черешневий цвіт,
Місто взяли в облогу. Ввечері — відступили:
Ніч Великодня сходить в цей не найкращий світ.

В

Дай квітці відчути
своє цвітіння
І яблуку дай
зрозуміти достиглість
власну…
Гріховній планеті –
свою непорочність
зоряну…
Народжена в сорочині
туманів іще не

Почуй, нарешті, як мені болить!

Болить наперекір благополуччю
і цим дощам, холодним і тягучим,
які могли б і пекло остудить.

Болить так, як поріз і так, як шрам.
Як

Ми з правіку народжені бути,
І в собі відкривати світи.
Та примножувать серцем здобуте,
Та святині свої берегти.

Промовляти – одвічне жадання,
Наче бачити чисту

Темно-сиза ожина
Гляне гронами з гаю.
Тут моя Батьківщина,
Сонце отчого краю.

Ген привітна домівка,
Що мене колисала,
Та ромашка-журливка,
Що на луг

Клаптик землі коло хати,
І з чорнобривцями сад…
Каже засмучена мати:
Літ не вернути назад.

Осінь моя вже запізня,
Мерзну щораз і в теплі…
Може, залишиться пісня,
Наче

У Глухові у городі
во всі дзвони дзвонять.

З народної думи

А дзвонили ж – чулося і в небі,
Голосом стрясались небеса.
Зорі сипались, як риба в невід,
І

Спить осіннє село поміж горами,
все село з хліборобами гордими.
Спить і снить запашними веснами
та м’якими розливами-плесами.

Розляглося село аж під хмарами,
тче свої

Ген понад гонами літ
пам’ять ще з юності спогади стеле.
Музика. Творення. Хліб.
Чую тебе, моя земле.

Прагне душа до обнов,
мов до засіву щорічного поле.
Пісня. Жадання.

Дорога в стежку перейшла
І стала вже самим міжтрав’ям…
І степ – немов суцільний шлях,
Шумкий і зелен-кучерявий.

І трави неба дістають,
І припадають зорепилом…
Вже й світ

І рубачів січе меч, і свіча бурі –
Мечем, іменем і мечем.
… А дико по літі рубалися – сила
бурі тіло покида
Було. Голуб
Обминав овид, а задивованим бо –
На горіхи лихі

А небо підкорити не вдається:
воно сьогодні зорями сміється,
а завтра в хмарах плаче без упину,
у морі топлячи сльозу-краплину.

Я прагнув з літака його пізнати
чи зупинити у

Крізь відстані,
напруження і роки
я чую гомін степу і дібров.
Співав хор Григорія Верьовки,
іде по стежці пісня, як любов.

І тужавіє в колосі зернина,
пірнає в небо

Під снігом,
під зоряним снігом
спить коріння землі,
немов оборонці її.
Корінь до кореня,
мов солдати поснули,
зморені в битвах.
Та готові піднятись
на

За Нарочем,
у міднокорнх соснах,
я, друзями покликаний, стою.
І сам, здається, став на мить дорослим
у цьому партизанському краю.

Беру до серця молодечу звагу
тих воїнів,

Думаю про величність
поета, творця.
На вічність,
на вічність
працює талант до кінця.

Я чую кларнети –
і сонце видзвонює в мідь.
То словом поета
позначена вічність

Поема

I

До всіх зіниць,
до всіх зірниць
я піднімаю спраглі руки.
З дітьми і голосами птиць
не знатиму в житті розлуки.

Нас буде більше на

Від Батьківщини – хліб і пісня,
від Батьківщини – клич і звага,
і рання сила, й доля пізня,
і молода, як спів, наснага.

Іди в життя по крутосходах
і прагни вищої