Про Україну

А вусанчик-колосок
Подає свій голосок:
Росо, росо, росянице,
Зароси усю пшеницю,
Колосочки наливай,
Звесели наш рідний край!

Наш когутик-співунець
В поле вивів тракторець.

Нивку рано заорав,
Рівно борозну поклав.

Кажуть люди: – Молодець,
Будеш мати свій хлібець!

У ставочку лин
Зробив собі млин.
Меле день при дні
Воду на млині.

— Добрий день! — Сказали коні.
— Добрий день! — Сказали поні.
— Де були? — Спитали коні.
— В дитсадку,— Сказали поні.

— Де були? —
Спитали коні.
— В дитсадку, —
Сказали

У вікні любисток, на підлозі м’ята,
У простій оправі — книга серед книг.
Наче щедре сонце поселилось в хаті,
Як велике щастя стало на поріг.

Мудра, світла книга — то «Кобзар»

Зацвітає калина,
Зеленіє ліщина.
Степом котиться диво-луна.

Це моя Україна,
Це моя Батьківщина,
Що, як тато і мама, одна!

Українська писанка,
Як дитяча пісенька,
Як бабусина казка,
Як матусина ласка.

Сяду собі скраєчку
І розмалюю яєчко.
Хрестик, зоря, віконце –
І стане воно, мов сонце.

Пляшева… Сюди скликає нас живий дзвін героїчної купини — острів Журавлиха. Скликає — схилити пам’ять перед безсмертям лицарів козацької слави і, низько схилившись, пробачитися, що так

Моя родина — Україна,
Нащадки славного Дніпра.
Сідлаймо долю —
Та на волю
Пора нам, вершники, пора.

Єднає нас, браття,
Козацьке завзяття,
Любов’ю окрилює груди.
Бо

Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не виставляй любові, як плакат
Заколоси хоч клаптичок єдиний —
Вона відплатить синові стократ.

Якщо ти син своєї Батьківщини,
Не мікрофонь себе

Поет і кат,
Безсмертя й смерть,
Камінним холодом зустрілись,
Ножами погляди схрестились,
Ненавистю налиті вщерть.
Ну, що стоїш?
Проси пощади!
Забудь, що предки —

Моє життя з Дніпра бере початок,
Його я вірний предок і нащадок.
Люблю тебе, мій Дніпре буйнокрилий,
Як і діди, і прадіди любили.

І як вони, приходжу знов і знову,
До тебе,

1500-річчю Києва

Ні, не віщою струною
І не голосом гучним,
А прадавньою луною
Озовуся з далини…

Де зійшлися гори й доли,
Виростав, як диво з див,
Київ наш

Климентію Домінчену

Криниця без джерел — ще не криниця,
І колос — ще не колос без зерна…
Душа без пісні — що безкрила птиця,
Не заспіває жайвором вона.
Є в нас

Вічний вогонь

Я знов стою у древньому Козельці,
Собор замислився над синіми долинами.
Якась блаженна мить у стомленому серці
І хочеться заплакати чи стати на коліна.
Довкола

Павлові Поповичу

Отави вато,
Варто трав…
О — травень! Не варто
Морозити зором…
Он воду чудовно
Низує Узин.
Низ у хатах… Узин.
Узин у хатах унизу.

З вікна моєї хати на Поліссі
дивився я у світ з дитячих літ.
До матері, до хати і до пісні
ішов я через весь великий світ.

Де б не бував я, – бачу свій поріг,
що б не втрачав

Ходили білі вишні по саду,
і ніч цвіла під кронами вишневими.
Щасливу думу думав я тоді,
що саме в цім краю міг народитись.

1 прагнула душа моя цвісти,
немов на святі,

Мій крок – із атомної ночі,
І віра ще в душу нуртує:
Світильник розуму і серця –
До сонця виведе з пітьми.

Я чую земле – не безодню,
А теплу споришеву стежку,
Вона біжить

Перше наше слово з нами повсякчас,
Мати-Україно, ти одна у нас!
Ниви і діброви, і садів окрас —
Рідна мати Батьківщино,
Ти ж одна у нас!
Хай же мир і дружба поєднають