Про Україну

Засвітилась мені юним Місяцем ліва сережка
І піщана коса потекла, як щасливий час.
“Біле тіло в пітьмі, як в безодню сповзаюча стежка”,*
Де ледаче зітхання почнеться з твого

По лезу ножа лише із ножем пройдеш.
Зозуля куватиме в теплих, як сльози, скронях.
Шаблями по рейках — яких вже нема ніде.
Імперія гола.
Цілуються лежачи коні.

І кирзові лиця

Стріляли…
Племена ростуть у світ війною.
Червону тінь газет надкушують і мнуть.
Найважчу боротьбу ведуть самі з собою
І — бойню, не війну.

На людяні хрести
Не моляться, а

(поїздка друга)

1.

На моїй батьківщині розруха заломлює крила
І літають льоди над німим ворожінням мас.
Та візьми зрозумій: де тут слабкість, а де там сила.
Повний

Летіти вміли. Не вміли впасти.
Хтось дряпав двері своєї пастки.

Хтось жебрав славу, хтось хліб і гроші.
Тут всі давальці дурні й хороші.

Вода із кров’ю — то їхні вина.
Де

(поїздка перша)

1.

Стало зовсім не модно любити свою батьківщину.
Запах ладану з грішми змішався. І так живем.
У Нью-Йорку пластмасовий присмак не в ім’я отця і

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами

Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень…

ПорозПисаний Камінь

завертай мене боже додому
там дівчата як писанки гарні
там лубка на огризку лубкому
намалюю під муром каварні

там химери злітають з полотен
пастуха леонардо да гойї
там не

Ми дуже любим весь наш край,
І любим Україну,
Її лани, зелений гай,
В саду — рясну калину.
Там соловейко навесні
Співає між гілками:
Та й ми співаємо пісні –
Змагається

Частина збірки “Карпатська сюїта”

Розгойдало небо гори
Гуком
Підкидають шапки вгору
Буки

Наш Чуба́нь такий чубатий!
Ну, такий уже чубатий!!
Ну, такий-такий чубатий!!!
Що, бувало, буде спати –
а в цей час з його кімнати
від кімнати до кімнати,
від кімнати до

Моє дитинство – сосни й небеса
з хмарками, що заплутались в верхівках,
озера і луги, де дідова коса
духм’яне сіно слала для корівки.
Це бараболя, спечена вночі,
коли навколо

На серці гірко сіється поли́н.
Я той чорнобиль п’ю з тобою разом
і проводжаю журавлиний клин
настрі́ч зимі, як довгу метостазу.

Цим проводам уже над двадцять літ,
але

Засмаглі сосни сохнуть, сохнуть.
Від спеки вицвілий пісок.
Їх обсипає сном глибоким
і пропікає до кісток.

Нестерпна спека, а над нею,
мов божевільні чи святі,
так

У небі – пташо́к недоліт,
в Европі – Хати́нь і Треблі́нка,
всі муки – на старості літ,
Господен кілок – не стеблинка.

Повийшли на паперть попи
у білих святкових ризах.
Я

“У часи фінансово-промислового капіталу
і оліґархічно-стереоскопічного світобачення
наше кобзарство на відмі́лині стало
і підлягає покозаченню!” –
таким формальним

В золотій хустинці
Дорогі гостинці
Червень нам приніс.
Гляньте, як суниці
В лісі на травиці
Розсипає скрізь!
Налилися вишні
Соковиті, пишні.
Пшениці

Наш садочок відкривав
На травневе свято
Сам колгоспний голова —
Василинчин тато.

…Увійшли до зали ми:
Гарно — й не сказати!
На підлозі килими
І рояль, щоб

Щоб довелося мандрувати –
Піти по рідній всій землі:
У кожне місто завітати,
У кожнім побувать селі, –
То навіть би за сотню років
Цього б не встигли ми зробить:
Простори