Про Україну

Танoк зорі холодними руками
Потримати б — і кинути у рай.
Одне на всіх життя.
Але — між нами…
З якого роду вітер і Дунай?

Які людини Бог і Спокуситель?..
В тоненькі дні в

Майбутнє — на рівні сина.
Минуле — на рівні діда.
Всесвіт — то батьківщина.
Куди ж від неї поїду?

Куди подітись від себе?
Від моря, вогню і вітру?
В живих є така

Чорна чайка скрикнула “киги!”
В самоті так страшно усміхатися…
Я піду у гості до могил,
Бо сумною стала мені хата ця.

Бо сльоза скотилась на сніги.
Колискова пісня

Денисюку Іванові Овксентійовичу,
шановному професору

Хтось питає мене, чому їду туди…
Народився я там. Там діди мої.
Там річки, як дівчата, набрали води.
І хати у

…Ота безкрайня мертва далечінь —
Мелодія мелодії душевної.
І жити лінь, і помирати лінь
У просторі між мамою і левами.

Калина міста і бетон села —
В моїй крові, що на Дніпрі

Надірвалась печаль.
Зимно в протягах душ.
Голоси, голоси, голоси історії…
По столиці Русі через дощ бреду
До планети, на мене хворої.

Чорний плащ затремтить
В золотій

У чужих дзеркалах відбивається наше небо.
Той, кому трохи важче, співає думу.
Той, кому більше, ніж іншим треба,
Просить в Бога середину між болем і сумом.

Загубилось село у

Вкрадений в сусіда сизий голуб
Б’ється у причиненім вікні.
Прабабуся вишиває поле —
Полотно на білім полотні.

Я не можу вибратися з казки.
На плиті збігає молоко.
Сонце

Стояв зажурений.
Не молився.
Не хотів турбувати Бога.
На яйцях сиділа нація,
Над якою — дорога.

Гарячий пісок в годиннику
Шумів, як вода посолена…
Порізана

Вирвуся.
Здивуюся.
Здригнуся.
Відлечу самотньо з усіма.
Через осінь шелестом озвуся
В золотих полях, яких нема.

Буду вчити мову птиць і гаю,
Вітру, зір, відбитих на

Що вже нам питати: хто ми? де ми?
Забувати внукам не з руки
Шрамами написані поеми,
Вишиті шаблями сорочки.

Як останню заповідь для сина
З материнським хлібом на

Писати вірші гусячим пером.
Хворіти батьківщиною і шляхом.
Дивитися, куди тече Дніпро:
До “москалів”? Чи повернув до “ляхів”?

Чи з морем чорним влився в океан —
До “янків”

Росте печаль — як свічка на колінах,
І дощ іде — порожній, мов струна.
А я в Нью-Йорку.
Тут є Україна.
Якась безкровна, стисла, без вина.

Розп’ятий голуб. Статуя Свободи

I
Я давно в цих краях. Ще зі скіфів.
Віки й дороги.
Тут робили із церкви корчму, а з корчми — собор.
Клали чорні хрести на груди беріз вологих
І зарізаний хліб макали в живий

Шлях Молочний — мов тріщина у кров’яних льодах.
І виходять борщі з берегів аж Париж туманять.
Тіло яблука білого ріжеться об черепичний дах,
Як у старих романах.

Поросят

Важкий політ двадцятого століття.
В очах святих сніжинкові хрести.
Смола в крові. Не хочеться боліти.
Єдина втіха: є куди рости.
А ще утіха: є за що боротись.
Та от печаль: що

Кипить цей холодний, неніжний до серця час.
Божки нерозп’яті по всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не

Засвітилась мені юним Місяцем ліва сережка
І піщана коса потекла, як щасливий час.
“Біле тіло в пітьмі, як в безодню сповзаюча стежка”,*
Де ледаче зітхання почнеться з твого

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами

Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень…

ПорозПисаний Камінь