Про Україну

Володимиру Ґуберначуку і дітям славної Хортиці

Уроки географії були мої улюблені.
З учителькою з Африки
ми грали в географію.
Підручники тоді були придумані,
і ми

Канвою яснобарвною ранковий обрій бравсь.
З-за горизонту дзизнув джміль кошлатий.
Чи сонце то? чи сон чийсь обірвавсь?
чи в даль весня́ну верне скибу трактор?

То, може мрія,

У небі – пташо́к недоліт,
в Европі – Хати́нь і Треблі́нка,
всі муки – на старості літ,
Господен кілок – не стеблинка.

Повийшли на паперть попи
у білих святкових ризах.
Я

“У часи фінансово-промислового капіталу
і оліґархічно-стереоскопічного світобачення
наше кобзарство на відмі́лині стало
і підлягає покозаченню!” –
таким формальним

В золотій хустинці
Дорогі гостинці
Червень нам приніс.
Гляньте, як суниці
В лісі на травиці
Розсипає скрізь!
Налилися вишні
Соковиті, пишні.
Пшениці

Пшениці шумлять довкола —
Колос колосу співа.
На колгоспнім нашім полі
Почалися вже жнива.

Йдуть комбайни «Колос», «Нива»
Зблизька я стою й дивлюсь.
А за старшого над

По селу летіла звістка,
Чули навіть і малі:
Новосельці їдуть з міста,—
Будуть жить у нас в селі!

Їм будинки збудували
Ще торік в колгоспі в нас.
Новосельців ми

Сам я планера майструю,
Краю дощечки малі.
А зросту, то помандрую
У космічнім кораблі.

Вище Місяця полину,
Долечу аж до зірок.
Та назавжди не покину
Наше поле і

В колгоспнім парку, де ялини,
Де тихо віє вітерець —
Стоїть у сонячнім промінні
Із бронзи вилитий боєць.
Поглянь: це пам’ятник солдатам.
Ось їх могила у вінках.
До неї ми

У садочку «Колосочку»,
В сонячному залі,
Мов лебідки, у таночку —
Дві маленькі Галі.
В білих платтях балерини
І нарядні, й модні.

Це ж у Кості іменини —
Шість йому

Наш садочок відкривав
На травневе свято
Сам колгоспний голова —
Василинчин тато.

…Увійшли до зали ми:
Гарно — й не сказати!
На підлозі килими
І рояль, щоб

Щоб довелося мандрувати –
Піти по рідній всій землі:
У кожне місто завітати,
У кожнім побувать селі, –
То навіть би за сотню років
Цього б не встигли ми зробить:
Простори

За Батьківщину у боях вмирали
Однаково — дорослі і малі…
За довгі роки ще не розшукали
Усіх могил солдатських на землі.

Розкидані вони у чистім полі,
Десь при дорозі, у

Мені сниться – не насниться
журавлиная криниця
у бабусинім селі,
там, де ніженьки малі
рік за роком виростали –
і тепер моїми стали,
де стоптали всю

Гей, ти моя сопілонько!
Я не вмію грати.
Вже й кричала на мене серед ночі мати.

Гей, ти моя сопілонько!
вирізана з клена,
ще не почорніла, ще майже зелена!

Гей, ти моя

Постать, спинившись на постаменті,
довго чекала до себе параду…

Квіти посохли і стали паперами –
постать ніколи не набридала.

Коні подохли і стали екзотикою –
постать

Ми по першому снігу
протопчемо стежечку в рай,
через парки міські,
між поснулих дерев до окраїн,
по полях неживих,
крізь ясний порцеляновий гай –
зупиняючись там,
де

Безбо́жниця, грі́шниця, вого́нь, різни́ця,
калейдоско́п, опу́дало, ґвалт, пропа́сниця,
лі́тери, бу́кви, стовпи́, табли́ці,
табло́, ема́левий по́суд, поти́лиця,
про́тяги, ста́нції,

А якщо я втічу,
і шукайте,
де хочете?
Не боюся тепер
ні пропасти,
ні збочити.
Я тікатиму
довго
від вас
до Країни
Варених
Ковбас!

Я повертаюся з тобою на чолі
у давнину запеклу і ворожу.
О, скільки мрій жило у цім селі,
забожених і до людей не схожих!

А скільки воєн виходило тут,
кістяк на кістяку