Про Україну

Кінець століття — завжди пізня осінь.
Дозрілий терен лащиться до рук
І прабабусь розплетене волосся
Зміїться по замерзлому Дніпру.

В кінці столітя цвіт здається плодом
І

Пахне воском і хлібом зелена стара земля.
Жовтий цвіт в біле листя, як птахи торішні, капле.
Коні вірять у Бога, а люди у короля,
В повний Місяць, в який звжиріла козацька

Дорога. Поле. Вітер і слова —
Такі земні, що хоч ліпи людину:
І бронза, й бринза, й клятва і клятва —
Ми всі чомусь живем наполовину.

Баби і леді, лорди і хлопи,
Самці і

Тарасові Шевченку, 27-літньому

Ну принесе хтось пластмасові квіти до Тебе…
Швидше — до себе… я би сказав, принесе.
Над Україною, мов над могилою матері,— небо.
В небі

Росте печаль — як свічка на колінах,
І дощ іде — порожній, мов струна.
А я в Нью-Йорку.
Тут є Україна.
Якась безкровна, стисла, без вина.

Розп’ятий голуб. Статуя Свободи

I
Я давно в цих краях. Ще зі скіфів.
Віки й дороги.
Тут робили із церкви корчму, а з корчми — собор.
Клали чорні хрести на груди беріз вологих
І зарізаний хліб макали в живий

Шлях Молочний — мов тріщина у кров’яних льодах.
І виходять борщі з берегів аж Париж туманять.
Тіло яблука білого ріжеться об черепичний дах,
Як у старих романах.

Поросят

Бруківка покрита камінням слов’янських душ,
Поламаним вітром зализана, наче пір’їна — кров’ю.
Ти щастя свойого дурного в мені не руш.
З підвалів церковних відпий золоте

То плював на ріку, то тягнув її вдаль, за собою.
Аж тремтіло вино від далеких невадських стрільб.
З хліба кулю ліпити?
Собі здаватись без бою?
Добре предкам жилося —
Вони

Прийшли сніги. У них смішного мало.
Читає звір тайнопис ДНК.
Із горем ніч ми в сіні переспали.
Мовчить гора. Летить тонка ріка.

І сфінкс мовчить.
І нічого сказати ні цим

Іду собі. Як п’яні між свічками.
Як зі свічками йдуть в підземний хід.
Себе і землю пробую руками.
Себе і землю.
Золото і цвіт.

Суєт бажаю. І не заздрю зорям.
Сільських

Важкий політ двадцятого століття.
В очах святих сніжинкові хрести.
Смола в крові. Не хочеться боліти.
Єдина втіха: є куди рости.
А ще утіха: є за що боротись.
Та от печаль: що

Кипить цей холодний, неніжний до серця час.
Божки нерозп’яті по всіх континентах скачуть.
Реальність сильніша за мрію.
Ніщо не лякає нас.
А те, що дивує,
Нічого в житті не

Засвітилась мені юним Місяцем ліва сережка
І піщана коса потекла, як щасливий час.
“Біле тіло в пітьмі, як в безодню сповзаюча стежка”,*
Де ледаче зітхання почнеться з твого

Стріляли…
Племена ростуть у світ війною.
Червону тінь газет надкушують і мнуть.
Найважчу боротьбу ведуть самі з собою
І — бойню, не війну.

На людяні хрести
Не моляться, а

(поїздка друга)

1.

На моїй батьківщині розруха заломлює крила
І літають льоди над німим ворожінням мас.
Та візьми зрозумій: де тут слабкість, а де там сила.
Повний

Летіти вміли. Не вміли впасти.
Хтось дряпав двері своєї пастки.

Хтось жебрав славу, хтось хліб і гроші.
Тут всі давальці дурні й хороші.

Вода із кров’ю — то їхні вина.
Де

(поїздка перша)

1.

Стало зовсім не модно любити свою батьківщину.
Запах ладану з грішми змішався. І так живем.
У Нью-Йорку пластмасовий присмак не в ім’я отця і

Малинова туга пшеничних полів,
Горбата журба курганів,
І час, що тече по сухім стеблі,
І простір — в душевній рані.

І баба, що чує — трава росте,
І кров, що медами

Ми лишилися там, де осінній туман.
Нас ніколи нема. Нас давно вже не буде.
І Говерла-гора, і гора Піп-Іван
обернулися в будень,
у будень, у будень…

ПорозПисаний Камінь