Про Україну

Аж на море, аж на море
від’їжджають мухомори.

Проводжати на перон вийшла вся околиця.
Їде тато-мухомор, мама-мухомориця,
а за ними дружно в ряд двісті мухоморенят –
всі

Той комар – така потвора!
Так і шаста коло двору.
А як тільки лиш дівчатка
вийдуть з хатки погулятки,
він одразу: кусь!

Відганяти вийшов тато,
вийшла мама відганяти,
і

Ой ходила лебедиха,
та й у лузі, лу
пригорнула тихо-тихо
крильцем ковилу.

Ой ходила лебедиха,
та й у лісі, лі
притулилась тихо-тихо
крильцем до землі.

Полетіла

Качка качуру:
– Не розкачуйся!

Від річки доріжки –
півсвіту пішки.

Вернем затемна –
ото й знатимеш!

Їх покликали
на Паликопи,
а вони по конях
на Пантелеймона!

____________________

Святого Пантелеймона, знаменитого цілителя, українська церква вшановує 9 серпня. А в народі

Акуратно краяла любов –
На сніданок. Впала турка з кавою.
З ввігнутими кутиками уст,
Ти здавалась дивно нецікавою.

Нарцисично посміхався день
Крізь шибки. І масляні

Вічним паломником храмів наземних
Повертайся скоріше додому.
І на лаври величні заради спасіння
Відпускай ту безсилу втому.
Очищаєш ти душу – чотириста років
Просиш Божої

…і рвалось намисто із ягід,
дзвеніли-гуділи цимбали,
хмельні вибивали каблуки,
сопілки ігриво співали.
Молилось калинове листя,
по струнах натягнутих сонця,
ти маревом йшов

Лимани як ліани,
як пряжа.Та проте
їх води відбивають
проміння золоте.
Розгойдуються мрії
повз жовті береги,
біжать назустріч сонцю
веселкові круги.
Куди не глянь

На трембітах грають ангели
Гучно: свят-свят.
В парцелянових оселях
Дужі кобзи сплять.

Жовте листя одзвеніло
Гучно: дзень-дзень.
У долонях несе світло
Соромливий

Жовтень…

В тумані
дні невблаганні,
ти окаянно
танцюєш сама, –
руки тендітні
в буденність, як в бубон,
шалено колотять…

Жадає пітьма
недоторканності

Старезний замок. Площі. Кав’ярні.
Ці зими не схожі на зими в Провансі.
Дзвони лунають з-під самого неба,
Струнка дзвіниця скривилась в гримасі.

Барвистий ярмарок. Циганські

Чап-чап,
чайки в воді.

Чап-чап,
лапки руді.

Чап-чап,
білі човни

Чап-чап,
тихі вони.

Чап-чап,
йду я сама.

Чап-чап –
чайок нема.

Пелікан у воді —
глип-гли́пи.

Чи не бачили ви
риб-ри́би?

Гачкуватим дзьоби́щем —
хрип-хри́пи.

Широчезним крили́щем —
рип-ри́пи.

У воді пелікан

З вовни скрутили початок світу,
з рудої, як осінь, глини
зліпили сонце – богині Тібіті
та й склали у скіфські билини:
той вітер, що – з Півночі,
вітер, що – з Півдня,
і

“…нині люди як ті боги. Самі
все вирішують” – Р. Іванченко
“Сіті життя і смерті”

Розігнали боги колісницю
і пустили –
у прірву небесну.
Сонце вкотре тоді
воскресло

…люби цей дощ,
це місто,
цих людей.
Люби цю тишу,
оці хмари,
це повітря,
що як вогонь пекельний,
гостре вістя –
тебе розбуджують.
Люби цей день,
ці

Тісно.
Чорна, як мармур, ніч.
Не тісно лише в польоті.
Стогнуть жінки і кричать півні.
Кіт, мов білий глечик, на плоті.

Весна, як повстання, прийшла сюди.
Заплескали

Майбутнє — на рівні сина.
Минуле — на рівні діда.
Всесвіт — то батьківщина.
Куди ж від неї поїду?

Куди подітись від себе?
Від моря, вогню і вітру?
В живих є така

Надірвалась печаль.
Зимно в протягах душ.
Голоси, голоси, голоси історії…
По столиці Русі через дощ бреду
До планети, на мене хворої.

Чорний плащ затремтить
В золотій