Про Україну

Раз Вовк тихесенько підкрався…
Всім відомо, куди він звик ходить
І де він лиха набирався, —
Та що ж робить,
Коли на те вже Вовк удався,
Щоб овечок давить!
І сей раз він

Вот скачет тройка под горой,
Звонок гудит и замирает;
Сквозь тучи месяц золотой
Едва долину озаряет…

Блестит замерзшая река,
Холодный ветер подувает
И удалого ямщика

Колись я нудилось
У срібнім кайдані;
Розбила неволю
Чубатая пані,
А я на Вкраїну
Тихенько нищечком…
Колись

Турбується наш невсипущий світ;
І день і ніч і йдуть, і їдуть люде,
Нагадують про слово давніх літ:
Те бачили — побачимо, що буде.

Сказать би їм: було і поплило,
Коли і що

Чи згадуєш, земляче, край той пишний,
Де річеньки блищать сріблом текучим,
Де, мов кармазин, червоніють вишні
І дишуть медом пасіки пахущим;
Де гарбузи в цвіту по лісах в’ються

Ой що в Софійському заграли дзвони, затремтіли.
Не білі голуби — янголи у небі пролетіли.
Ой там збиралися під прапори, під соняшні ще й сині:
Від нині —
Не буде більше пана у

І
Титани на Зевеса розізлились…
Не Бріярей із Енкеладом гори
На гори навертали да казились,
Що він пороздавав богам престоли
В імперії надоблачній, а музам
Звелів сим

Раз в тиху годину
Я спав опівдні
І от що згадав я:
Приснилось мені,
Що ніби гуляю
В хорошім саду.
Дивлюсь, прилетіла
К своєму гнізду
Малинівка-пташка
Дітей

Гей, нові Колумби й Магеллани,
Напнемо вітрила наших мрій!
Кличуть нас у мандри океани,
Бухту спокою облизує прибій.

Хто сказав, що все уже відкрито?
Нащо ж ми народжені

Була весна, минає літо,
Бог погодив все перебуть;
Скосили сіно, зжали жито,
Вози риплять, добро везуть,
Благаю щиро: «Дай же, боже,
Довгенько стежечку топтать,
Щоб діялось

На скале перед рекою
Молодой пловец сидел
И с тревожною мечтою
В даль туманную глядел.

Под скалою Днепр широкий
Колыхался и шумел…
И пловец в тоске глубокой
Песню

Дядька затримали чи впіймали —
Дядька в сільраду ескортували.
Дядька повчали і докоряли:
“Як вам, дядьку, не ай-ай-ай
Красти на полі свій урожай!
У кого ви крали?
Ви крали

^{(Посвящается милым созданиям)}

В былые дни, в краю родном,
Я не на шутку был поэтом.
И в молодом уме моем
Играли грезы чудным светом.

Я песни пел, я

I
По один бік верби.
По другий старці.
Гнуться, гнуться, гнуться верби.
Нагинаються старці.

Шум юрби глухої.
Блиск хмариних крил!
…Сповіває аналої

Питалися хлопці старого Остапа:
«Дідусю наш милий! Скажи, лишень, нам —
Ти в світі нажився, всього надивився
По селах далеких, чужим городам…
З якої причини, відколи ми

Хожу берегами,
       Та й не нахожуся;
Дивлюсь на сади зелені,
       Та й не надивлюся,

       Сади-виногради
       В воду поринають;
Поуз берег ясні смуги,

Був на селі Вівчар Тарас;
Він панових овечок пас.
Став мій Тарас чогось журитись:
Сидить, голівоньку схилив,
А панові боїться похвалитись,
Щоб пан не бив.
— Чого ти,

Все в тобі з’єдналося, злилося —
Як і поміститися в одній! —
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в

Світле свято гримить. Вся Москва аж сіяє.
Красну площу стряса від оркестрів, промов.
Це ж Ленін до себе титанів збирає, —
ще й мала Наталюся стоїть, де Хрущов.

Ой ви славні

І сказав Богдан на Раді в місті Переяславі:
І султан, і хан, і шляхта — вороги напасливі.

В українського народу здавна було мрією —
побрататися з Москвою, в дружбі жить з