Про Україну

Эх, зима, зима
Белолицая,
Ты холодная,
Ты морозная!
Не боимся мы
Твоих холодов:
Мы ведь русские,
Мы привычные!
Если есть мороз —
Веселее нам
По полю

Я не бував за дальніми морями,
Чужих доріг ніколи не топтав —
В своїм краю під буйними вітрами
Щасливим я і вільним виростав.

Мене ліси здоров’ям напували,
Коли бродив у

         І
Мені чудний, химерний сон приснився,
Що ніби десь на пустоші німецькій,
На тім руйновищі, де хміль повився
По займані-плідровині шляхетській,
Живе народ убогий, та

Гей, вдарте в струни, кобзарі,
Натхніть серця піснями!
Вкраїнські прапори вгорі —
Мов сонце над степами…

Гей, рясно всипте цвітом шлях,
У дзвони задзвоніте!
Вкраїнське

Мовчки струни на бандурі
     Я перебираю.
Заспівав би я до тебе –
     Голос замирає.

Не почуєш мого слова
     Серцем молоденьким, –
Квітчаною головою
     Схилися

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком

На спомин про наданнє єзуїтам руських маєтностей 1882 року
Дивлюсь на тебе, Відню, із Дорибаха
І думаю: “Як гарно ти послався!
Як твердо спиш! мов п’яний горопаха,
Що досхочу

Хтось Мухам набрехав,
Що на чужині краще жити,
Що слід усім туди летіти,
Хто щастя тут не мав.
Наслухались дві Мухи того дива
(Про се найбільше Чміль гудів).
— Тут,—

Прийшли до мене в гості.
З мого ж таки села.
Я хочу їх вітати —
Не знаю, що сказать.

— Нужда! — вони говорять.
(А місто в прапорах…)
— Сама нужда та злидні, —
Й коли

Як ударили у дзвони —
Покотилася луна!
Як у труби затрубили —
Відгукнулася луна…

Тож діброва засміялась,
Зашовковилась трава.
На корогві на червоній
Опромінені

Ось він плеще, ось він ллється
Серед степу!.. Доне,
Від братів твоїх далеких
Я привіз поклони.

Поклоняються до тебе
Браттє з України,
Що колись ти рятував їх
При лихій

^{(Посвящается милым созданиям)}

В былые дни, в краю родном,
Я не на шутку был поэтом.
И в молодом уме моем
Играли грезы чудным светом.

Я песни пел, я

Хто ж це так із тебе насміяться смів?
Хто у твоє серце ніж загородив?
Виростали діти в хаті, як в гаю,
Без ясного сонця в рідному краю.
Накипіла злоба, сповнились серця —
Гей,

I.
Колись Боян, співець потужний,
Дзвонив у струни золоті,
Мов соколів десяток дружний
Пускав з-під хмар на лебедї.
Не соколи, персти бистрії
Пускав на струни він

I
З глибин віків і гордо, й величаво
Встає легендами овіяне ім’я.
Минуле — сон, але сліпа змія
Не отруїла доблесті і слави.

То ж не орда завзята і

Не знаю і сам я, за що так люблю
Безщасную тую Вкраїну мою?
За що так кохаю? І що у їй є? —
Нещасний народ, його гірке життє:
Темнота та голод… Ох, ліпше мовчать!
За що ж так

Десь на горизонті хмара-хустка
Манить в даль, мов дівчина у сад,
І весни такі пахучі згустки
Розплескалися об голубий фасад.

Дні стоять погожі і привітні –
Розтопилося б і

О Космосе великий наш,
безмежжя розпрозорене!
Ми із Землі блакитної
мчимо у далі зоряні.

Ми всі до тебе звикнемо,
раніш ти був відчужений.
Далеко ми проникнемо!
Наш

На майдані коло церкви
революція іде.
— Хай чабан! — усі гукнули, —
за отамана буде.

Прощавайте, ждіте волі, —
гей, на коні, всі у путь!
Закипіло, зашуміло —
тільки

Все в тобі з’єдналося, злилося —
Як і поміститися в одній! —
Шепіт зачарований колосся,
Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,
Що підносять правду в