Про Україну

Ах, не смійтеся ви наді мною, —
Не для вас я Вкраїну люблю!
Не для вас виливаю ці сльози з журбою,
Що ніхто їх не бачить нічною добою,
Коли довго від думок не сплю.

Не

О Космосе великий наш,
безмежжя розпрозорене!
Ми із Землі блакитної
мчимо у далі зоряні.

Ми всі до тебе звикнемо,
раніш ти був відчужений.
Далеко ми проникнемо!
Наш

Ти лежиш іще впоперек ліжка —
Ну до чого мале й чудне!
А до тебе незримі віжки
Прив’язали цупко мене.

Кажуть, носа ти вкрав у баби,
Губи й ноги забрав мої,
Взяв у матері

Прийшли до мене в гості.
З мого ж таки села.
Я хочу їх вітати —
Не знаю, що сказать.

— Нужда! — вони говорять.
(А місто в прапорах…)
— Сама нужда та злидні, —
Й коли

Веселий господар Дем’ян
Любив гостей на бесіду скликати.
Він був багатший від усіх селян,
Всього доволі мав, було чим шанувати.
Вподобався йому найбільше Клим,
Земляк хороший,

I
З глибин віків і гордо, й величаво
Встає легендами овіяне ім’я.
Минуле — сон, але сліпа змія
Не отруїла доблесті і слави.

То ж не орда завзята і

Як за лісом, за пролісом
Ясне сонце сходить.
Як за морем за далеким
Десь воно заходить, —
Я згадую інший ранок,
Інший вечір бачу,
Та й думаю: було колись —
Тепер не

Як не любить той край, де вперше ти побачив
солодкий дивний світ, що ми звемо життям,
де вперше став ходить і квіткою неначе
в його теплі зростав і усміхавсь квіткам!

Як не

Дух народів горить,
дух народів — “мов жрець”.
Тільки в нас як було: ті ж раби,
ті ж підгінчі…
О прийдіть же, прийдіть, Маккавея мечі!
Спалахніте, вогні Леонардо да

Ми думаєм про вас. В погожі літні ночі,
В морозні ранки, і вечірній час,
І в свята гомінки, і в дні робочі
Ми думаємо, правнуки, про вас.

Ми думаєм про вас — і тому наші

Ішли у город дечого купити
Два чоловіка із селян —
Гордій та Севастян.
Гордій умів на світі жити,
Куток свій щиро поважав,
Далеко щастя не шукав, —
Шукають щастя

Над Києвом — золотий гомін.
І голуби, і сонце!
Внизу —
Дніпро торкає струни…

Предки.
Предки встали із могил;
Пішли по місту.
Предки жертви сонцю приносять —
І

Я не бував за дальніми морями,
Чужих доріг ніколи не топтав —
В своїм краю під буйними вітрами
Щасливим я і вільним виростав.

Мене ліси здоров’ям напували,
Коли бродив у

Сійте в рахманний чорнозем
з піснею, грою…
Над долиною, низом —
сонце горою!

Робіте — прокинувся вулик.
Тверезить земля:
од вас я, од вас тільки волі —
жодних

Все, що Ленін думав, мріяв —
мов народжене дитя,
втілюється у життя.
Мудра партія — надія
й правда нашого життя.

Людям же рішать належить
про похід мабутніх літ.
О,

У кроках мільйонів і крок мій звучить,
і в хорі пісень моя пісня летить,
у молотів дзвоні і молот мій б’є,
в диханні народу дихання й моє.
Мені, як і другим, жоржини цвітуть,

Задивляюсь у твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них червоні блискавиці
Революцій, бунтів і повстань.

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком

Не бував ти у наших краях!
Там же небо — блакитні простори…
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш,

Прийшли попи, диктатори (о сором!), —
якраз всі ті, кого Ти не любив.
І хтось Твоє погруддя встановив
поміж монастирем, поміж собором.

Стоїш. У далеч дивишся з докором…
Який

Нікого так я не люблю,
як вітра вітровіння.

Чортів вітер! Проклятий вітер!

Він замахнеться раз —
рев! свист! кружіння!
і вже в гаю торішній лист —
як чортове