Про Україну

Із тої хмари наберу дощу,
посію його дрібно між кущів.
Гляди, ще й до городчика впущу —
бо як йому прожити без дощів?!

Хай не дадуть червневі води-чари
поникле листя долу

Яворина — на коліна —
до землі нагнеться:
хай країна Україна
сонечка нап’ється.

Безмеж-поле, наше поле,
враз позеленіє,
де не видно жайворонка —
сама цятка мріє.

— Березню, де дів санчата?
— Та узяв продав.
— Хочеш човника придбати?
— Та узяв придбав.
— І куди ж це ти веслуєш?
У які краї?
— Та в зелені, у вишневі,
у краї свої.

Летить струмок з гори в долину й — мимо…
А нагорі — Дніпро й Десна проснулись.
Верба подумала: “Ну от і я щаслива”.
А котики на ній — мов усміхнулись.

А десь через дощі, вітри і

1.
допоки цих филистимлян
лисиці не усіх спалили
допоки крутиться земля
і меч архангела гаврила
подібен гострому хресту
пора не виходити з дому

тобі печернику

сьогодні час вимірюється в крилах
кого накриє тому й україна
не говори нікому моя мила
що нині тут не буде більше кіна

що на коні неначе на припоні
мовчать повз нас великі як

за димом за струпом невидимі інші стихії
хорує над хором розгорнута кара нудьги
учора сказали вертайте голоблі на київ
сьогодні мовчали у степ розгортайте сніги

і дні непокірні

Андрієві Кокотюсі

димом теменним андрійку
осінь і праліс і просто
вилити в проріз вікон
озера синій простір
листям стелити кволим
брами і брили змоклі

банда грала навиліт і росяні коси губила
на колосся падучі викапував пристріт гіркий
що сьогодні чекає товаришу степ чи могила
чи поранена птаха припаде до гирла руки

що

чия то ґою праща несповита
чия по світу лань пустелю п’є
нехай до жита докульгає свита
на неї в московита дружба є

не язиком то каменем прилиже
дізнатися чи зиждеться

здиміє раптово і напружено
в реверанси зношених осель
те що перетравлюване душами
хлюпотіло й пінилось — усе

викришиться білим по червоному
на солодку паморозь

– А чи є у Майдана майданчик? –
запитався у Стефи Богданчик.

Каже Стефа: – Їх сто або й двісті,
вони в кожному, – каже, – місті,

їх у нього дуже багато –
він

Аж на море, аж на море
від’їжджають мухомори.

Проводжати на перон вийшла вся околиця.
Їде тато-мухомор, мама-мухомориця,
а за ними дружно в ряд двісті мухоморенят –
всі

Той комар – така потвора!
Так і шаста коло двору.
А як тільки лиш дівчатка
вийдуть з хатки погулятки,
він одразу: кусь!

Відганяти вийшов тато,
вийшла мама відганяти,
і

Вічним паломником храмів наземних
Повертайся скоріше додому.
І на лаври величні заради спасіння
Відпускай ту безсилу втому.
Очищаєш ти душу – чотириста років
Просиш Божої

…і рвалось намисто із ягід,
дзвеніли-гуділи цимбали,
хмельні вибивали каблуки,
сопілки ігриво співали.
Молилось калинове листя,
по струнах натягнутих сонця,
ти маревом йшов

Лимани як ліани,
як пряжа.Та проте
їх води відбивають
проміння золоте.
Розгойдуються мрії
повз жовті береги,
біжать назустріч сонцю
веселкові круги.
Куди не глянь

На трембітах грають ангели
Гучно: свят-свят.
В парцелянових оселях
Дужі кобзи сплять.

Жовте листя одзвеніло
Гучно: дзень-дзень.
У долонях несе світло
Соромливий

З вовни скрутили початок світу,
з рудої, як осінь, глини
зліпили сонце – богині Тібіті
та й склали у скіфські билини:
той вітер, що – з Півночі,
вітер, що – з Півдня,
і

“…нині люди як ті боги. Самі
все вирішують” – Р. Іванченко
“Сіті життя і смерті”

Розігнали боги колісницю
і пустили –
у прірву небесну.
Сонце вкотре тоді
воскресло