Про Україну

Човни ходили по Десні.
Мене вони катали.
А вітер був такий, як всі:
наздожене… відстане…

А то помалу підштовхне
ті човники рукою:
ти, вітре, не чіпай мене,
пограйся із

Дерево трудиться назеленітися.
Квіточка трудиться начервонітися.
Бджілка трудиться налітатися.
Метеличок трудиться нагойдатися.
Травичка — водички напитися,
росинка — на білий

— Гляньте, мамо,
еге який день:
од світання
до смеркання
золоту корону носить.
Як спатунечки лягає,
то корону золоту знімає,
у густому пралісі ховає.
І я знаю

Стою серед лугу. Пташечка тенька.
Бабки до вечора в піжмурки грають.
Я проти неба — така маленька:
до мене хмарки не долітають.

Річечка лугом біжить вузенька,
за нею вітер аж

Гніздо чекає пташенят малих,
а дерево — коли повиростають.
І тиша розставляє вартових:
Зорю — над лугом,
Місяця — над гаєм.

Два роки поспіль
наш приблуда-кіт
жив на дві хати.
Йому позаздрив би
і сам Пан Коцький.

— Що тобі снилося,
брате лелеко?
— Снилося, що вирію немає,
що вже вдома —
як у вирію.

Ніч сьогодні не заблукає —
вона ходить із місяцем-
ліхтарем.
А зірки присвічують вербам
дорогу до річки.

Ця пора року
називається Дощ.
А та хмара зветься
Бабега.
Ти про це ніде
не вичитаєш,
бо нового підручника
з природознавства
ніхто ще не написав.

Полетіли аж за море
і гусята, й лелечата.
А чого б то нам за ними
в теплий край не відлітати?

Вже я був пішов до річки,
щоб із нею попрощатись.
Вже сказав своїй

“Зроду я так не зумію”, —
сказав Молоденький Грім,
коли Діди Громи покотили
свої вози аж ген до пралісу.

“Коли б хто повчив,
то я і навчився б”, —
знов сказав Молоденький

Запливає ранок
голубим човном:
сонце — за веслярика,
за музику — гном.

Вже година човнику
до берега пристать.
Запливає ранок.
Весла хлюпотять.

Така у мене квітка,
що дома не сидить,
гасає по сусідах
і стиха бубонить:

— Я зроду мандрівниця,
для мене, як на те,
і громовиць немає,
і сонечко

Бабуся Ніч ходить
ген-ген до Дніпра
І при самому березі
у срібній блискучій воді
купає молоденького місяця-серпика.
А тоді закутує його
у свою прозору пелену
і кладе у

Боже,
бабуся віддала Тобі душу!
Бабуся знайшла притулок
у Небесній Твоїй Країні,
що зветься Вічність!
То мама мені сказала.
Тепер її домівка — домовина,
і наглядаєш ту

Поведи мене, стежинко, до води,
там, де вітер казку каже молодий,
де ряднинки білі й голубі
простеляє хвилечка собі.
Там у повені засвічена хода,
поміж пальцями хлюпочеться

Ой пустіть мене у садочок,
у той пустіть,
де я буду, немов дзвіночок,
синім ясніть.

Ой пустіть мене меж отави
і дуби, —
чи полюблять мене там трави
і

Із тої хмари наберу дощу,
посію його дрібно між кущів.
Гляди, ще й до городчика впущу —
бо як йому прожити без дощів?!

Хай не дадуть червневі води-чари
поникле листя долу

Яворина — на коліна —
до землі нагнеться:
хай країна Україна
сонечка нап’ється.

Безмеж-поле, наше поле,
враз позеленіє,
де не видно жайворонка —
сама цятка мріє.

— Березню, де дів санчата?
— Та узяв продав.
— Хочеш човника придбати?
— Та узяв придбав.
— І куди ж це ти веслуєш?
У які краї?
— Та в зелені, у вишневі,
у краї свої.