Про Україну

Ми волю вигризли з бідою,
Скажіть, будь ласка, де вона…?
Остались далі ми рабами,
Свободи справді ще нема!
Гей, гей, народе мій бездольний,
А доки спатимеш?

Вставай, пригноблений народе,
З летаргії вставай!
Пора велика вже приходить,
Воскресне Рідний Край.

Лишаймо ми тепер роботу,
У бій рушати час!
У пропасть поженем цю

А над Дніпром широким, тихим
Стоїть гора висока,
На тій горі лежить могила
Великого пророка.

Дрижав престол тюрми народів,
Тряслись московські стіни:
Царі боялися

Вночі по цвинтарах-могилах
Моя душа блукала,
Дідів і прадідів у гробі
Будила і питала:
“О, як ви, як, скажіть мені,
Лягли до чорної землі?”

Оті замучились на

Серед розвалин і руїн
Гуде маленький дзвін,
Забрали інших на війну,
Лишився тільки він.

Зробив їх військовий наказ
Гарматами до бою,
В дзвіниці цей маленький

Пускають кулі нам у груди,
Бо завидять, що ми живем,
Як мухи гинуть наші люди,
Палять і нищать нас вогнем,
Та ми вперед ідем,
Ідем!

Кайданів ми не

Час тюремні ґрати розбивати!
Час валити клятії тюрми,
Вільну пісню вільно заспівати,
Бути врешті вільними людьми!

Обіцянка мертва і забута,
Опинились знову у ярмі,
Нам із

Росився кров’ю рідний ґрунт,
Невільним стало ясно:
Або ми піднімемо бунт,
Або ми згинемо нещасно.

Спалили в трьох ми трон вогнем
Терпіти далі годі!
Ми три брати, ми

Хто сидить з думками
Пізно при столі?
Що розповідають
Зморщки на чолі,
Де страждання тисне,
Де зарився сум,
Де тривожна думка
Блисне через ум.

Не питайте, хто

Не можна річку вгамувати,
Їй наказати: “Не пливи!”
Не всилі здержати ви думку,
Її скувати в ланцюги.

Бо думка вільна, як пташина
І пізнає свою мету,
Вона Карпати

Ой, ходжу я понад Тису
тай собі гадаю:
Як у тобі сумно-сумно
мій ти рідний краю!

Ой, глибока ж наша Тиса,
як наш жаль, глибока…
Дві німі братські могили
тут біля

Люблю тебе, мій рідний краю,
З твоїми горами, з людьми,
Повітря запах я втягаю
До себе повними грудьми.

Твої поля, ґруні і гори,
Для мене — наче з неба дар,
Люблю твої

З гуцульських гір
Потоки вділ
Спадають і гучать,
Часи борні
На ґруні ці
Ударили печать.

Тут кожен лист
Дрожав під свист
Гармати як гули,
В горі

Наче у кітлі ми —
гори звідусіль —
звідси не почути
зойк нужденних сіл.

Люд у безробітті
з голоду опух…
Дармо тут ридати —
цілий світ оглух.

В неврожайні

Як різня почнеться —
будеш в ній і ти…
Знай, що є Вкраїна,
знай, що є брати!
Ви не витягайте
меч на свого брата!
Убивайте ката,
ріжте ворогів!

А дістанеш

Ох, як тутки нудно,
ох, як тутки сумно,
вже на березині і птах не співа’,
лише я блукаю.
Ой, гаю мій, гаю,
чого ж бо у мене
душа так рида’.

Життя скрізь

Бачив я сьогодні
Злидні і біду
І яку — здається —
Більше не знайду.

Це ж селяни в горах,
Це ж робітники,
Бідні лісоруби,
Слуги, візники,
Що без праці

Знов на полонині
сам-один стою,
тут забув я нині
за журбу свою.

Миле привітання
шле для мене ґрунь,
щире цілування
полонин-красунь.

Сяду-відпочину
і води

Ось тут ізнов стара любов,
Зелена Верховина:
“Мій рідний край, — сказав, — вітай,
Моя ти є дитина”.

Товар іде, в ріці бреде,
Над річкою — колода.
Чудово тут. Ліси

Оці Карпати — наше горе,
Життя у горах — мука!
Вікном хороба зазирає,
У двері Голод стука’.

І темрява нам сліпить очі,
Здирає шкуру — пан,
А сонце, вільне,