Про Україну

Коли засне, немов дитя шалене,
Глибоке місто неспокійним сном,
Вона приходить здалеку до мене
І шелестить до мене під вікном,

Щоб повертався я на Україну
Плугами чорнокрилими

Червоні ружі синьою водою
В саду учителя я поливав.
Тремтіли мушки чорні наді мною,
Благеньку хмару вітер колисав.

На вікна вився виноград зелений,
Немов землі несказані

Синій сон у небесному морі,
Сплять часи, і віки, і літа.
Я лечу у сіянні прозорім,
Труться зорі німі об літак.

Спить жадання якесь таємниче
На всесвітнім святковім

На міднім небі вечір прочорнів.
Малі, без голосу у ніч летіли птиці.
Згори гора дивилась у черлінь,
І хилитався човен до човниці.

Безмежний час щось прикидав собі,
На палець

Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило
Її ще серце під вікном любові.
І от вона співає “Подоляночку”,
Ї, над кульбабами співаючи, літа…

Із відрами по березі Дніпра
Вона іде в

Десь є там яр у глибині полів,
Десь є там я над яром тим дніпровим.
У тім яру на темнім дні діброви
В цю білу провесінь до себе я розцвів.

І день і ніч, і нощеденно в

Рябко, і дощ, і з вітром цвіт,
І мамалиґа, й небо з богом,
І пізній розум з ранніх літ,
І ранні рани за порогом.

Усе, усе, усе — для битви!
В часи страждань, болінь,

Ти, сивий лісе в сутіні прозорій,
І ви, гаї в зелених льолях літ,
Нічого так не треба, як в підзор’ї
Мені ваш голос чуть і стежить ваш політ.
В глухій глибочині всевладної

Блакитно на душі… забув, коли мовчав…
Вже гасли пальці, билася дорога,
А тут тобі і нате: молочай
При березі, в камінні, на порогах…

Кричало серце літака за ним!
А там,

I
Десь далеко-далеко, що лиш слово домове,
Десь глибоко-глибоко в стародавньому дні,
Обізвався твій голос, моє місто-любове,
Твоє ніжне крило пролітає в мені.

В цьому нашому

Поїхали на Сквиру, на гриби,
На свіже слово, на меди на темні,
Поїхали за тінями орди,
Що вічно юні, вічно і зелені.

Де дядько крише підсвинкам буряк,
Де тітка гусям — гиля,

За птахом піниться вода.
В малому полі мак червоний
Пречисту хмару вигляда
І макоцвітний погляд ронить.

Ти чуєш: плачуть по мені.
Ти чуєш: плачуть за тобою.
У множині і в

Ні бекання, ні мекання у мжичці,
Куди не кинь — по голову плюта.
В короні з буряків на буряковій гичці
Із димаря Варвара виліта.

Де гайвороння вимокла орава
Над клубом спить

Мчить теля від зляканої квочки,
Де трава розхлюпала курчат,
А за ним крізь сині молоточки
Татове і мамине дівча.

І з горба, де сонця жовту скибу
Орють хмар незаймані

В Іллі на дачі лиє дощ,
І троє гусеняток,
Хоч так, чи так, чи як там хоч,
Скубуть траву з-під лапок.

І пішаки, як мамлюки, —
Їм бог велів загинуть…
Не пішаки, то

Перепеленят перепелиці
Обняли тісніше у тривозі.
Покотився місяць по пшениці,
Покотився вітер по дорозі.

Вітер колоски смикнув за вуса,
Місяць рогом настромивсь на

1
Тут все говорить із прадавніх пір,
Тут вічність диха тихо серед гір.

Це не легенда лине давниною
І не мара злітає із пітьми…
Човни століть пливуть переді мною,
Вантажені

Ні жінки, ні хати тієї нема,
Старі лиш валяються капці,
Та вітер зі степу несе у лиман
Осіннє насіння акацій.

Та згорблена стежка в глухій кропиві
Показує небо по

Снігами вітровінь поля відволочила,
Прижовклено збіліла далина —
Дніпровими високими очима
Дитинносіро глянула весна.

Весна моєї вільної надії!
Гінка тремтінь у промені

У лісі темно. В лісі ніч.
Сидить навпочіпки світання,
І дотліва вогнева тліч,
Жовтіє в сніг дорога санна.

Під верболоззям в казані
Чорти різдвяне тісто місять,
Й на