Про Україну

До порога моєї землі
Поспішай, моя доле строга.
Коле осінь золоторога
Теплі лапи сумних журавлів.
В зачарованій млі на ріллі
Розверсталася сива дорога…
До порога моєї

О. Довженку

Над безоднею світу багряна скала
Стоїть і хитається в хмарах синіх.
На білому тлі золотого стола
Відбилися пера стальні і гусині…

Там Пушкін під

Останній міст проплив у далині,
Колеса змащені росою голубою —
І Київ на Богдановім коні
Пливе навстріч дніпровою водою…

Вже серце під колесами петля!..
Упало серце! Де тому

Із океанами, полями і стодолами,
Із місяцем і сонцем на плечах
Лечу, обліплена народами, як бджолами,
І атомні гриби в моїх очах!..

Кривавий мій! Могилистий!

На сірому крилі, на скіфській сірій ночі,
Де все жага, і доля, і мана, —
Лілова тінь весни, грози вишневі очі,
І ти, моя любове, не сама!

Я знав цю землю голодом у

Не ти сидів тут, богом битий,
Не ти орав слізьми Орю,
Тут цар сидів, очима бликав,
Царі отут ноздря в ноздрю.

Сиділи, шевкали з Раїма,
Ловили бліх — піски й

На сизих пагорбах рясне село горіє,
І сірі вітряки докрилюють свій вік.
В брунатних берегах ріка багряна мріє,
І гай засмучений стоїть, як чоловік.

Ні лету літака, ні шурхотіння

Присвячую Корольову

З-поза чого, з далекого незгоддя, —
Заснув у глині шумерійський серп, —
Дорогою століть в очах мого народу
Іде на вітрі чорноплечий

Привіт тобі, ріко моєї долі!..
Ні, я себе не можу уявить
Без тебе, Дніпре, як і без тополі,
Що в серці моїм змалку тополить.

І навіть в цю запівнічну годину,
Коли б,

Де дихає Байкал, де не встига повітря,
Де все з усюд — не хочу і не дам! —
За спинами ледащ, снобів’я і сопів’я —
Найближчий мій розмерзлоокий БАМ!

Тут океанні очі —

Тут я запишу письмо своє БАМу на проголодь часу.
Розум державний в очах: сорок п’ятого року, дев’яте.
Чоботи й мар, комарі реактивні і світло велике.
— Не обійду вас усіх, — каже

I
Благословенні води літ,
Літа Десни благословенні
І часу вічного політ
В однім осяянім іменні.

Благословенна срібна твердь
Землі і неба, дня і ночі,
І золоті вогневі

На ясні зорі і на чисті води
Ми кажемо, ми скажемо ізнов:
У просторі віків, любові і свободи
Народ — Віки, Свобода і Любов.

На ясну зорю і на чисту воду
В благословенний

На срібнім березі Дніпра
Слов’янства золота столице,
Світанку мови і добра,
Вікно у світ стооке і столице,

Всі сто століть у скрути і жалі
Під небозвіддям згрозеної

Ярами бурими, гнідими
Тумани впали, поповзли,
Німотні тіні заходили
Сліпого попелу й золи.

Який поріг? Нема порога.
Де родовід? — не доведу.
Цілує тихо Перемога
Губами

Їдеш – ти сам у трамваї. А це
Ліпше, ніж мчати у власній кареті:
Вікна розчахнуті, вітер в лице,
Сам Президент на бігборднім портреті –
Заздро й привітно всміхнувся: –

Читаючи Тодося Осьмачку

Це країна, де груди роздерті,
Де усе наяву, на виду:
Бійсь її, більше власної смерті,
Полюби, як ворожу біду.

Тут би велетням жити, тут

Час пливе – та однак не минає
Біля серця гадюча жура:
Чуєш, брате: Дніпро висихає!
Ще рік-два – і не буде Дніпра!..

Ще рік-два – і розверзнеться згуба,
Розгуляється ґвалтом

Геть же слова про смиренну покору –
Хай їх полуденним громом розтроще!
Брате, ходім на Чернечу Гору,
.Брате, ходім на Тарасову прощу.

Ми там бували і часто й не

Це чого я смутку повен?
Це чого мені тривога?
Раз прослалася дорога –
То збудуймо срібен човен!

Срібен човен, злотні весла,
Шовком вишиті вітрила:
Мрія обшири