Про Україну

Ось вам рудименти несвободи:
Страх на сонце визирнуть з імли…
Не топчись на місці, мій народе,
Йди вперед — усі ж давно пішли!..

На півпуті до ідеалу
Відчула з гордістю душа:
Раніше скромність прикрашала —
Тепер посада прикраша.

(Замість байки)

Кожух (він був на плечах Чабана)
Притьма зустрів на лузі Барана.
— Здоров, Баране! —
Та мовчить Баран…
— Ти що, не пізнаєш своїх краян?
Чень я

Стоять он без палива «Нива» і «Дон»,
І в тому не наша вина.
Бо ж паливо те повезли за кордон —
Щоб там закупити зерна…

Не зав— лиш зам. Але солідний зам.
І як гніздо узявся будувати, —
То будував, звичайно, вже не сам:
Сам лиш казав, де списувать та брати.

Ось фонди ті, що наче «для села»,
А

Руїни склепінь димлять ще,
Від пишних прикрас — відламки…
Перебудувать найважче
Святі повітряні замки.

З невбитого ведмедя шкуру куплю
На шубу голому королю!..

Були чужі — тепер же дружбі раді,
Про неї дзвоном дзвонять навкруги.
Що ж їх єднає ув одній громаді?
Не спільна ціль — а спільні вороги.

Гарно, гарно влаштувався зять
За плечима тестя дорогого:
Прохолода — божа благодать,
Хоч містечко й тепле, як до того…

Ти думав: живеш на цім світі самотній,
Ні рідних, ні друзів у тебе нема…
Дивак ти!
Та друзів у тебе з півсотні,
А родичів — родичів більше ніж тьма:
Сім тіток, шість вуйків,

Отак би йти і йти за плугом,
іти, зникаючи за пругом,
іти, не думаючи гірко,
що вже позаду світлий день,
і не помітити, як зірка
в глибоку борозну впаде.

Світлішим стає вночі
все, що за день намовчиш
над поплавком, над плином.
І все ж таки неспокійно,
незатишно і волого,
і викрадений у Бога
не гріє тебе вогонь,
лише

Так світиться течія,
що повертає спомин
туди, де снопом соломи
дощик сліпий стояв.
Де сумно мені і весело.
І, підстрибуючи над плесом,
знемагає мій камінець
і

Пам’яті Василя Симоненка

Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі
З розплющеними 28-літніми очима
Наш Василь іде по останній у світі дорозі
З зупиненим серцем з

Мій Києве, гайда до неї.
Гайда, мій Києве-листопад —
В багряно-сизому інеї,
У сизо-збурену небопадь

Здійми мені хоча б якесь
Літатенятонько нещасне.
Мій Києве, надія

Останній міст проплив у далині,
Колеса змащені росою голубою —
І Київ на Богдановім коні
Пливе навстріч дніпровою водою…

Вже серце під колесами петля!..
Упало серце! Де тому

Із океанами, полями і стодолами,
Із місяцем і сонцем на плечах
Лечу, обліплена народами, як бджолами,
І атомні гриби в моїх очах!..

Кривавий мій! Могилистий!

Де дихає Байкал, де не встига повітря,
Де все з усюд — не хочу і не дам! —
За спинами ледащ, снобів’я і сопів’я —
Найближчий мій розмерзлоокий БАМ!

Тут океанні очі —

Тут я запишу письмо своє БАМу на проголодь часу.
Розум державний в очах: сорок п’ятого року, дев’яте.
Чоботи й мар, комарі реактивні і світло велике.
— Не обійду вас усіх, — каже

Їдеш – ти сам у трамваї. А це
Ліпше, ніж мчати у власній кареті:
Вікна розчахнуті, вітер в лице,
Сам Президент на бігборднім портреті –
Заздро й привітно всміхнувся: –