Про Україну

Переспів давніх зиписів

Ця ніч одна із тисячі, чи й більш,
Так вітряно, і морозно, і гарно:
Летять сніжинки повз самотній вірш,
В пориві снігу скрижаніла

Я що скажу купальським берегам,
І цій ріці, де вітер хмари косить?
Моєї правди досить і богам,
А от мені то більше, ніж задосить.
Бо тут не треба велемудрих шкіл,
Бо тут не

Тридцять третій. І Сула весняна.
Тільки ж душу сумнівом пройма:
Дівчина із маками, Оксана –
Де вона? Під хвилями. Нема…

Може, іншим гірко і завидно,
Може, іншим заздрість

Журба в душі не скоро переброде,
Де відповідь на сто питань? Нема:
Що на вечерю в тебе, мій народе?
Чи тепло в хаті – бо ж довкіл зима?

Що ти вдягнув, яке заморське

Глини вдосталь – чавка під ногами:
Це – заміс, це лік від самоти:
Господи, зліпи нас! Ми Адами!
Нам жінок не треба – ми брати.

Що нам рай – там зваба: змій на древі,
І твоє

Що вже судилось – не об’їдеш возом
В гулажнім царстві тих жахних років:
Так, слідчі знали: ми ховаєм розум,
Бо ж судять дурнів, а не мудраків.

Тож спершу треба плюнути у

Важиш, хлопче, на пожертву,
Важиш, певно, неспроста:
Ще будують нашу церкву,
Ще ні дзвона, ні хреста,
Ще далеко перші святки,
Ще на небі божа рать, –
Ми ж уже – на торбу

Дорога ця – до храму. Так. До Бога.
Ну звісно, поряд місто чи село.
Чи перший знав, куди веде дорога –
Пройшов, коли ще й храму не було.
Прийшов: ось тут молитимусь Перуну,
І

Коли навпіл Вкраїну розколоть –
То це Дніпро, і плавні, і пороги:
У цім Дніпрі купався сам Господь,
І Магдалина мила босі ноги.

Вони ішли либонь в Єрусалим,
Йшли якось так,

Ось так воно було, що й зрозуміти годі –
Бо це уже мої, не божеські труди:
Я вибрав свій народ поміж усіх народів,
Я матір попросив: – Ось тут мене вроди!

І мати в радості не

ВУСАТА СІМЕЙКА

Викохав наш батько вуса —
На півметра в боки в’ються!
Випливає з-під коряги —
Скільки шику та поваги!
А за ним його хлоп’ята —
Ціла

«Нуль — ніщо!» — кричиш при всій громаді…
Ну а нуль на керівній посаді?

— Повно взуття в магазині! Ну що це за знак?
— Знак, що отримали нині ізнов напівбрак.

Кладку прокладено через потік.
З кладки у воду упав чоловік.
Впав, і ураз опустився на дно —
Наче його присмоктало воно.

Збігся народ звідусіль до ріки,
Витяглн дядька меткі

На півпуті до ідеалу
Відчула з гордістю душа:
Раніше скромність прикрашала —
Тепер посада прикраша.

(Замість байки)

Кожух (він був на плечах Чабана)
Притьма зустрів на лузі Барана.
— Здоров, Баране! —
Та мовчить Баран…
— Ти що, не пізнаєш своїх краян?
Чень я

Стоять он без палива «Нива» і «Дон»,
І в тому не наша вина.
Бо ж паливо те повезли за кордон —
Щоб там закупити зерна…

Не зав— лиш зам. Але солідний зам.
І як гніздо узявся будувати, —
То будував, звичайно, вже не сам:
Сам лиш казав, де списувать та брати.

Ось фонди ті, що наче «для села»,
А

Ти думав: живеш на цім світі самотній,
Ні рідних, ні друзів у тебе нема…
Дивак ти!
Та друзів у тебе з півсотні,
А родичів — родичів більше ніж тьма:
Сім тіток, шість вуйків,

Отак би йти і йти за плугом,
іти, зникаючи за пругом,
іти, не думаючи гірко,
що вже позаду світлий день,
і не помітити, як зірка
в глибоку борозну впаде.