Про Україну

Славна в Рюрика дружина,
Всім далась вона взнаки,
А Аскольд і Дір — найперші,
Найславніші вояки.

Нудно їм сидіти вдома
Без походів, без боїв,
І вони прохають князя,
Щоб

Та недовго спочивали
Українські вояки.
Вже удосвіта взялися
Лаштувати байдаки.

То вітрила білі шиють,
То засмолюють човни,
Весла, щогли вибирають,
Чистять зброю,

Щоб скріпивши свої сили,
Стати дужчим в боротьбі,
Князь Данило скрізь шукає
Вірних спільників собі.

Він звернувся і до папи.
Папа каже: “Я готов,
Але хай повстане

Після ката Святополка,
Що замучив трьох братів,
Брат четвертий на престола,
Ярослав розумний сів.

Святополком Окаянним
Все зруйновано було.
Бідувало бідне

Раз в зимі у ліс на лови
Володимирко пішов,
І бояри зрозуміли,
Що тепер не до розмов,

Що пора за меч узятись,
Перейти від слів до діл,
І Берладника Івана
Посадили на

Годі тобі, степе,
Годі твердо спати:
Перестала в тебе
Зима царювати.

Зникнув сніг, і сонце
Засвітилось чудно!
Сохне-просякає
Дорога

Divide et impera

Як Гречі та Булгаріни пропали,
На їх місця Пихни у нас постали.

З цензурою-кумою обнялися,
Тісніти Русь Дніпрову завзялися.

Бо Русь Дніпрова ще тоді

Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні,
Який тягар з нас кожний ніс!
Моря б повстали з наших сліз,
Затихли б бурі в нашому зітханні.

На площах ми чужі стояли, босі й

І довідались про злочин
І князі, і вояки…
Але проти них злочинець
Вже веде свої полки.

Святополк, поляки, угри
Творять спілку з ним одну,
Хочуть знову розірвати
На

Колимські закували зозулі,
шумує потік, молода шипшина
жовтавий стромить лист. Легкі хмарки
на порцеляновому виснуть небі.
А я на цій модриновій колоді
читаю про

Чорним круком чорну вістку
Із чужини хтось приніс, —
І по цілій Україні
Розлилося море сліз.

Наче темна ніч осіння,
Жінка Ігоря смутна…
Плаче, тужить

І де ми сили беремо,
Тягти віки своє ярмо,
Ворожі сльози утирати
І посміхатися крізь грати?

Свистять над нами батоги,
Списи залізні навкруги,
А ми в думках вітаєм

Незабаром гнівна Ольга
Знову зводить рахунки…
Але борються завзято
Деревлянські вояки.

Баче Ольга, що до бою
В неї сила замала,
Стала думати, гадати
І на хитрощі

Убогії ниви, убогії села,
Убогий, обшарпаний люд, —
Смутнії картини, смутні-невеселі,
А інших не знайдеш ти тут.
Не став би дивитись, хотів би забути, —
Так сили забути нема:

Повертається з походу
І рідний Київ Святослав —
Скільки здобичі привіз він
І невольників забрав!

Криком всі його стрівають,
Квіти кидають йому:
“Слава, слава

   1
Закипіла по Вкраїні
     Страшенна тривога,
Як на шляхту піднялася
     Сірома убога.

Піднялася за оранди,
     За жидівські дуди,
Що терпіли – не стерпіли

Після князя Ростислава
Залишилось три сини.
Поховаваши батька, з Криму
Повертаються вони.

Мирно батьківщину ділять,
В згоді, і приязні живуть,
Разом б’ються з

Гріє сонечко!
Усміхається небо яснеє,
Дзвонить пісеньку жайвороночок,
Затонувши десь в бездні-глубіні
Кришталевого океану…

Встань,
Встань, орачу! Вже прогули вітри,

     І
Ти знаєш край, де скрізь цвітуть цитрони,
Де померанці золотом блищать,
Де вітерець з-під хмари прозірної
На мірти дише, божа благодать?
Чи знаєш ти це

Ліс густий, дрімучий, темний,
Споконвічний ліс росте,
Не проб’ється навіть сонце
Крізь гілля його густе.

Велетенські граби, вільхи,
Сосни, явори, дуби
Раз в століття