Про Україну

І довідались про злочин
І князі, і вояки…
Але проти них злочинець
Вже веде свої полки.

Святополк, поляки, угри
Творять спілку з ним одну,
Хочуть знову розірвати
На

Поховавши свою матір,
Знов в поході Святослав:
Він іде уже на греків,
Він уже й гінців послав.

“Я зову на бій вас, греки,
Я на Грецію іду,
На лукавство й хитрість

Живи, Україно, живи для краси,
Для сили, для правди, для волі!
Шуми, Україно, як рідні ліси,
Як вітер в широкому полі.

Все ж татари не лишили,
Не покинули наш край.
Незабаром хан татарський
Присилає: “Галич дай!”

Зажурився князь Данило:
“Ми стомились в боротьбі,
Але, хане, мого краю
Не

1
Свічку поставив ти в церкві перед образами, багачу!
Добре зробив ти: ось бач — ярко та свічка горить.

Глянь, ось убогий до церкви прийшов, що його ти

  І
Із башти своєї стражник озирав
Серед ночі тихе, німе кладовище,
А місяць на небі, мов сонце, сіяв,
Освіжував пишно мертвецьке жилище.
Аж ось ворухнеться мовчуща

   1
Закипіла по Вкраїні
     Страшенна тривога,
Як на шляхту піднялася
     Сірома убога.

Піднялася за оранди,
     За жидівські дуди,
Що терпіли – не стерпіли

Колись в однім шановнім руськім домі
В дні юності, в дні щастя і любови
Читали ми “Что делать?”, і розмови
Йшли про часи будущі, невідомі.

Домашні дами ось як побивали
Не

Де свінула Софія світанкова,
упав каштан, немов морений дуб.
О рідна стороно! Бувай здорова,
ти щонайтяжча із моїх загуб.
Сухий мороз і не зацвівши в’яне,
на яблунях і листя

Раз дізнались печеніги,
Що для бою час настав,
Що в Болгарїї далекій
Забарився Святослав.

Наче хмари, бідний Київ
Печеніги облягли,
Загриміли всюди сурми,
Тарабани

Повертається з походу
І рідний Київ Святослав —
Скільки здобичі привіз він
І невольників забрав!

Криком всі його стрівають,
Квіти кидають йому:
“Слава, слава

Діалект чи самостійна мова?
Найпустіше в світі се питання.
Міліонам треба сього слова,
І гріхом усяке тут хитання.

Міліонам треба світла, волі,
Треба вміти, як їх

Хоч помстились деревляни,
Та не заснуть уночі.
Оглядаючись, лягають,
Бачать Ігоря, сплючи.

Хочуть з Ольгою миритись,
До княгині шлють послів,
І у Київ прибуває
Нагло

Колимські закували зозулі,
шумує потік, молода шипшина
жовтавий стромить лист. Легкі хмарки
на порцеляновому виснуть небі.
А я на цій модриновій колоді
читаю про

Колись в сонетах Данте і Петрарка,
Шекспір і Спенсер красоту співали,
В форму майстерну, мов різьблена чарка,
Свою любов, мов шум-вино, вливали.

Ту чарку німці в меч перекували,

Тихо-мирно Володимир,
Свого віку доживав,
Піклувавсь своїм народом,
Вдів, убогих годував.

Всі вдоволені, щасливі.
А багатство і добро
Все несе й несе у Київ
На човнах

Вона так гарна, сяє так
Святою, чистою красою,
І на лиці яріє знак
Любові, щирості, спокою.

Вона так гарна, а проте
Так нещаслива, стільки лиха
Знесла, що квилить лихо

Квітне Київська держава
І могутня, і страшна.
Майже всі вона з’єднала
Українські племена.

Не могла лише скорити
Напівдиких деревлян,
Що жили в лісах дрімучих
Геть на

І закривавились твої сліди
по сніжних кучугурах. Скільки ока —
все далина: порожня і глибока.
А ти — іди. А ти — іди. А — йди.
Тут мали бути села й городи,
текли річки, стояли

Біля озера Ільменя
Став Великий Новгород,
Збудував його слов’янський
З фінським змішаний народ.

Не було ладу у його,
Вічно рід ішов на рід,
Вічно плем’я йшло на