Про Україну

 І
Мазепо, зраднику з пращурів кривавих,
З варягів, що хреста брат брату цілували
І, по своїх клятьбах та присягах лукавих,
У братню кров живу того хреста вмочали!
Твої

Крик серед півночі в якімсь глухім околі.
Чи вмер хто й свояки ридають по вмерлому?
Чи хто поранений конає в чистім полі?
Чи плачуть сироти, ограблені і голі,
Без батька-матері,

Пливуть по небу хмароньки
В далекії краї,
Летять із їми думоньки
Щочаснії мої —
Туди, де та криниченька
Холодная дзюрчить,
Над нею та зеленая
Вербиченька шумить;

Щоб скріпивши свої сили,
Стати дужчим в боротьбі,
Князь Данило скрізь шукає
Вірних спільників собі.

Він звернувся і до папи.
Папа каже: “Я готов,
Але хай повстане

Хоч помстились деревляни,
Та не заснуть уночі.
Оглядаючись, лягають,
Бачать Ігоря, сплючи.

Хочуть з Ольгою миритись,
До княгині шлють послів,
І у Київ прибуває
Нагло

З укритого гнізда в скалистій десь щілині
З тяжким він розмахом рвонувсь під хмари сині —
З таємних мов джерел гнівлива думка рветься,
Облетить світ, і аж о неба звід опреться,
І

Біля озера Ільменя
Став Великий Новгород,
Збудував його слов’янський
З фінським змішаний народ.

Не було ладу у його,
Вічно рід ішов на рід,
Вічно плем’я йшло на

Колимські закували зозулі,
шумує потік, молода шипшина
жовтавий стромить лист. Легкі хмарки
на порцеляновому виснуть небі.
А я на цій модриновій колоді
читаю про

Незабаром гнівна Ольга
Знову зводить рахунки…
Але борються завзято
Деревлянські вояки.

Баче Ольга, що до бою
В неї сила замала,
Стала думати, гадати
І на хитрощі

Понад степи і поле, гори й доли,
Понад діброви, зжовклим листом вкриті,
Понад стернища, зимним вихром биті,
З плачем сумним, мов плач по кращій долі,

Понад селища бідні,

Все ж татари не лишили,
Не покинули наш край.
Незабаром хан татарський
Присилає: “Галич дай!”

Зажурився князь Данило:
“Ми стомились в боротьбі,
Але, хане, мого краю
Не

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних

Вітаю глуш твою, куточку мій затишний,
     Де я ховаюсь од лихих людей,
Що гайдамаками осіли “город пишний”,
     Хвалителями гидосних страстей,
Через котрі наш край ув Азію

О дивний мент, о дивний час!
Весь Всесвіт дивиться на нас.
Сам Бог над нами став, здається,
І чуть, як Боже серце б’ється.

Сам Бог байдужість переміг,
І на похмурих хмарах

В далекім, о браття кохані, од мене ви краї,
Та душу свою я із вашими щиро єднаю,
Одні в мене думи і муки однакові з вами,
То й серце болить моє з вашими вкупі серцями,
І тільки

Усе я бистро виджу,
Все оплюю, все збриджу,
Все сквашу, все розстрою,
Всіх гіркістю напою.

Де треба, влізу в душу,
Де схочу, честь нарушу,
На кождого подвір’я
Посію

Тюрмо народів, обручем сталеним
Ти обціпила їх живі сустави
Й держиш — не для пожитку, не для слави,
А лиш для жиру клевретам мерзенним.

Отак пастух попута коні в полі
Через

“Підгір’я, любов ненаглядна моя!
Ось ти, пеленою сніжною
Покрите, неначе красавиці труп,
Без духу лежиш предо мною.

Туманом покрилося небо важким,
Туманом насупились гори,

Варфоломієві Шевченкові
Не хотіли панські діти
Мою воленьку вволити, –
Щоб мене там поховали,
Де б одраду серце мало,
Де б мучене моє тіло
Тихо тліло, не боліло,
Де б

Василеві Михайловичу Білозерському
Чом, Дунаю, став ти мутен,
Став ти мутен, каламутен?
Ой чи вітри тебе збили,
Чи лебеді білокрилі,
Чи коники вороненькі,
Чи козаки