Про Україну

То як тобі пенати?
Тягнись, як шарий віл.
Десь шамотить Хрещатик
і кішлиться Поділ.
Подзенькують трамваї,
автобуси снують,
оденки десь справляють,
Пиячать і жують.
І п’ють

Славний Ігор Святославич
Покидає Новгород
І з своїм хоробрим військом
Вирушає у поход.

Йде вояк, закутий в зброю,
Щит червлений на руці,
Над списами, шоломами
Мають,

Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, кутор і ріг.
Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальше смерті — рідна

Всюди нівечиться правда,
Всюди панує брехня,
В ваших лиш сердцях, о браття,
Най не постане вона!

Там ви для правди святої
Сильний збудуйте опліт,
Там ви огонь невгасимий

Ся нитка зелена, що, мов тота гадина,
Отсе здовж загону снує, —
Се Terminus¹ наш, се межа, перекладина,
Знак, поки “моє” і “твоє”.
По сей бік чотири загони Трохимові,

Убивши князя Святослава.
Печеніги раз у раз
Йдуть ордою на Вкраїну,
Раз у раз грабують нас.

І тепер їх шатра сірі
Вкрили луг над Трубежем,
Печеніги знов з’явились
І

Тюрмо народів, обручем сталеним
Ти обціпила їх живі сустави
Й держиш — не для пожитку, не для слави,
А лиш для жиру клевретам мерзенним.

Отак пастух попута коні в полі
Через

Як на Сибір колись ви засилали
Правдивих земляків московськими руками,
Так і мене сюди запакували,
Щоб я бесідував з одними мужиками,
Щоб картами п’яними забавлявся,
З

Вона не забавка дитинна,
Вона не мрія золота,
Вона не ніжная, невинна
І несвідуща красота.

Вона не пестощі любови,
Не вітру шум, не шепіт хвиль.
Вона тверде, рішуче

Умер Олег. Закняжив Ігор.
Це завзятий був вояк:
Налітав він, наче вихор,
І не знав жалю в боях.

І державного кордону,
Меж державних він не знав, —
Від стрімких Карпат до

Край наш половці руйнують,
Нападають на селян.
Топче ниви, палить села
Половецький дикий хан.

Кажуть, кров людську, гарячу
Любить пити хан Баняк,
Кажуть, тіла він не

Приснилося, що я вернувсь додому.
Іду, дивлюсь: мій край, моя земля,
Сміються в сонці золотому
Річки, і села, і поля.

Ось-ось прийду до хатоньки моєї,
Де мати жде мене й не

Аж стає нарешті князем
Володимир Мономах,
Простий, сміливий, ласкавий
І бувалий у боях.

Змалку ще до праці звик він,
До походів, до негод,
Знав він голод, знав він

Рідна мова в рідній школі!
Що бринить нам чарівніш?
Що нам ближче, і миліш,
І дорожче в час недолі?!

Рідна мова! рідна мова!
Що в єдине нас злива, –
Перші матері

В село ходив. Душа щемить і досі
від тих картин, що зустрічав я там…
При праці старші, діти, голі й босі,

без догляду надворі; по хатам
маленькі плачуть, бо у полі мати.
Там

На добраніч усім наніч!
     Дайте одпочити…
Хто кохає мене щиро –
     Не буде будити.
Не будіте, миле браття,
   Мене з домовини:
Ой не хочу я до суду
     Бачити

Присмеркові сутінки опали,
сонну землю й душу оплели.
Самоти згорьовані хорали
геть мені дорогу замели.
І куди не йду, куди не прагну —
смерк сосновий мерзне угорі.
Виглядаю

На греблі трускій та предовгій,
Що сипано ще за татар,
Задумавшись, їду бідою…
Знемігся мій коник, пристав.

За греблю сю наші ховались,
Почувши, що в полі Орда,
І цілими

Мої поля, мої луги ви й луки!
Моя ви батьківщино й материзно!
Позасідали вас лукаві дуки,
Пішло моє святе насліддя різно.

Від Німеня скрізь до самих Порогів
Голосить наша

Колимські закували зозулі,
шумує потік, молода шипшина
жовтавий стромить лист. Легкі хмарки
на порцеляновому виснуть небі.
А я на цій модриновій колоді
читаю про