Про Україну

Ось панський двір! На згір’ї край села
пишається на сонці, наче рожа.
Тиша довкола нього залягла.

Старезні липи, мов жива сторожа,
стоять при вході, клумби і травник,
кругом

Вітаю глуш твою, куточку мій затишний,
     Де я ховаюсь од лихих людей,
Що гайдамаками осіли “город пишний”,
     Хвалителями гидосних страстей,
Через котрі наш край ув Азію

Край наш половці руйнують,
Нападають на селян.
Топче ниви, палить села
Половецький дикий хан.

Кажуть, кров людську, гарячу
Любить пити хан Баняк,
Кажуть, тіла він не

Приходить час, приходить час, —
Сказати кожен мусить з нас,
Чи він народу вірний син,
Чи тільки раб похилий він,
Чи раб похилий, чи боєць —
Хай кожен скаже навпростець!
І

Понад Волгою й Окою,
Геть далеко навкруги
Розляглись болота, багна,
Вбогі ниви і луги.

Там народ московсько-фінський
Ледве-ледве животів:
Жив то з ловів, то з

Мій раю зелений,
Мир-зіллям маєний,
Стелися круг мене
В далекую даль!

Пречудний спокою,
Витай надо мною.
Святою рукою
Прогонюй мій жаль!

Як сонечко сяє!
Як

Бувало так на світі, що й Гомера
Унівець повертали, і Шекспіра.
Ревла тогді гарматами Мегера,
Мовчала мовчки тихострунна ліра.
Хмельницький, злюка, єзуїт Тетея
Та Дорошенко,

Засіли письмаки собором у сто душ,
Високі розумом, в газетників преславні:
В кого не кинь ціпком, то все великий муж,
З Шекспіром, Байроном і Гетем рівноправні.
Задумали тягти в

Володимирко поволі
Тихо-мирно вік дожив
І на княжому престолі
Ярослава залишив.

Це був князь палкий, відважний,
Незрівнянний у бою,
Наче рвався він покласти
Першим

Знов рік минув. Знов крок один вперед
ступило всім нам дорогеє діло,
і хоть збільшився людовладців гнет,
ми дальший крок підем робити сміло,
і як гора не спинить вихру лет,
не

Раз в зимі у ліс на лови
Володимирко пішов,
І бояри зрозуміли,
Що тепер не до розмов,

Що пора за меч узятись,
Перейти від слів до діл,
І Берладника Івана
Посадили на

Я блукав містом своєї юності,
марно відшукуючи в нових кварталах
вчорашні споруди, сквери, стежки,
знайому ліпку на фронтонах будинків —
географія втрачена.
Місто покращало й

Щоб скріпивши свої сили,
Стати дужчим в боротьбі,
Князь Данило скрізь шукає
Вірних спільників собі.

Він звернувся і до папи.
Папа каже: “Я готов,
Але хай повстане

Тогда какой-то злобний гений
Стал часто навещать меня.

А.Пушкин

Мене сей злобний геній навіщає
Усякий раз, як я на Україну,
Де дурень дурня в пекло поганяє,
З Німещини

Весна іде! Її дихання чую…
Пташиний спів немов уже дзвенить…
Дніпро лама покрівлю крижаную,
І в берег б’є, і плеще, і кипить.

Плещи, старий! І в море вільні хвилі
Неси-жени,

Золоте, незлобне серце
Мав у грудях Ізяслав, —
Все він думав, все молився,
Все він вірив і прощав.

І дитячою рукою
Він держати не зумів
Ні державного спокою,
Ні

Серед поля попід небом жито жала,
Попід небом жито жала серед поля.

Вітер віяв, сонце гріло. Дожинала.
Дожинала. Сонце гріло, вітер віяв.

В неї хустка, синя хустка, шовком

Святослав, розбивши греків,
Повертається з війни,
Тихо плинуть по Дунаю
Навантажені човни.

Ллється легко вільна пісня,
Молодецька, бойова…
Святослав і сам

Весь обшир мій — чотири на чотири.
Куди не глянь — то мур, кутор і ріг.
Всю душу з’їв цей шлак лілово-сірий,
це плетиво заламаних доріг.
І дальше смерті — рідна

Не жили в братерській згоді
Святославові сини:
Все змагалися за владу,
Все сварилися вони.

Ярополк убив Олега,
Володимир смерті ждав,
Та покликав він