Про природу

відсихають слова
наче листя пожовкле
залишаються шепоти хрипи і крики
щораз рідше виходжу із себе назовні
я відвик від людей
і від мови відвик я
на моїй частоті тут нічого

ці віночки на воді — не вінчальні
ці вогні посеред входу — нічийні
квітко папороті ртутна печальна
я беру на абордаж твoї хвилі
я ловлю на голий понт твoї риби
я відловлюю

все що у тебе є – все воно може боліти
те чого в тебе немає боліти не буде
тож позбувайся добра допоки ще літо
і не ховайся від зла бо воно повсюди

і не звертай із дороги якої

я прощаюся з морем в цифровому форматі
я прощаюся з небом у безформному небі

я прощаюсь з усім що збирався почати
а проте не почав ну бо нафік то треба

я прощаюся з тим що

Жовтаве світло астрономів місяця
досліджує поверхню наших спин
ми не спимо – ми дихаємо й світимось
а ніч у червні – всього шість годин

ми не спимо – ми лежимо без руху
нас

Ми – крапельки ртуті на рівному полі
на сірій безмірній пустій площині
рухливі прудкі досконалі і голі
котитись навчились а жити – ще ні

щенячі забави щоночі щоднини
тваринна

Ниті між нами тонкі й невидимі
прірва між нами глибока і темна
довго долали ми хащі задимлені
аж зрозуміли що це даремно
довго в’язали мости ліанні
аж дов’язали драбину в

У бога на серці є грубий рубець
і чорна як нічка мітка
він знає що світу давно вже кінець
і це багатьом помітно
що світ був би кращий цілком без людей
пташиний скажімо чи

Твоя епідерма нервова тендітна
пахне мені акварельним папером
ти проростала в мені впродовж квітня
щоби розквітнути білим тепер аж
перли крохмальні крапельки поту
і алергічне

В саду розмножились берези нерухомі
безрукі — сполонили вітер і птахів що в нім
вкрай розмотали стежку що вела тебе до нас
(чи відшукаємо себе між ними?) не журись!
хай кожна з

Каштанів рудий перецвіт не гуде,
П’янке білопіння акацій скрипкує,
Бузок позирає: закохані де?
На травах пахучих любов порядкує.

Качається кінь, оболонь у пуху —
Сонцеві

Здається, все минуло, відлетіло,
З останнім листям настилом лягло,
З морозом першим зовсім зледеніло,
А з першим снігом зникло — чи й було?

Було, було!.. Я чую запах

Відлітають в ірій ластівки,
Тужно проспівавши на дротах,
Взявши вересень собі в провідники,
Залишивши пісню у хатах.

І її співають матері,
Щоб мале заснуло дитинча,
Коли

Б’ють дощі у жовті барабани,
В золоті підківки-бубенці.
І тумани, без кінця тумани —
Зжухлі трави в сизім молоці.

Жур ятрить відльотом ластів’ячим,
Пустка на городах і в

Рідіє гай… І смутку більше,
Та він чомусь не обліта,
А виливається у вірші,
З коріння серця — на уста…
…Опало листя. Змовкла річка,
Немов набрала в рот води…
Люблю осінній

Цвіте осінній сум, палає, жебонить,
Гілля додолу хилить щедрувате.
Як любо йти пахучим повним садом,
Окутаним серпанком синизни!

А онде грона виноградної лози,
Застиглі

Згасає зелень.
День, мов спринтер,
По золоту біжить медаль.
Зітхає в гаї сивий вітер,
А ніч закутується в шаль
З туману щедрого, в’язкого,
Огріє спомином п’янким —
Душі

У Голосієве піду,
Де блиск озер і шепіт сосон,
Де молода чаїться осінь,
Сховавшись за крислатий дуб.
Шепочуть трави: відпочинь.
Голівки посхиляли квіти…
Чому б їм сонцю не

Завиває містраль, шорха сизий пісок,
Воля-воленька Душу тривожить.
Всі знайомі мелодії давніх думок
Світ незнанний і мрійний обожнить!

Завиває містраль і пустельний

На світанку я вихожу в степ,
І летять вітри пахучі, мрійні,
Де жовтець медянисто цвіте,
І шумлять хліба хмільні, надійні.

Ляжу і прислухаюсь землі:
Грають соки і чорнозем