Про природу

Бабиного літа насолода,
Осені останні теплі дні.
Лагідно приречена природа
Смуток осолоджує мені.

Нащо ж ти, утiшнице хороша,
Спокушаєш мій спокійний сон?
Тиждень, два… і

А та фата…
Й ірій…
І веселунку гукну Лесеві…
“А ну тебе, щебетуна…”
Не дожидав звади… Жоден
Тепер трепет
Її —
Йой, йой, йой!..
І смеречина черемсі:
— Ш… ш… ш…

Євгену Гуцалові

В зелених переспівах
зоряно-криляно-клично
Над вічним праполем і небом правічним
Душа засвітилася, повна довіри
До сизого птаха і сивого звіра,

Забіліли сніги, забіліли…
Ніби болі усі — відболіли.
Чистим серцем, як діти, зраділи:
Забіліли сніги, забіліли…

Наші радощі — мить не тривали:
Ми турботи свої

Заіржавілий засув здвигаю,—
Вже стоїть при моєму порозі
Ця «весна без кінця і без краю»,
В передщасті,
В передгроззі.

Проросла, спромоглася, зуміла
Обтрусити зимове

Земля моя осіння і печальна,
Земля моя печальна, золота,
Така дзвінка, як пісня величальна,
Така, як сливи терену, терпка,

Про що ти будеш думати в мовчанні,
Як золото додолу

Злорікий крик граків свій припиняє глум.
Кінчається зима — найважча серед зим.
Ти був мені усім, насущним хлібом був,
Але яким гірким, мізерним і черствим.

Дівчиськом запальним

Прийми мою понівечену душу,
Вогонь осінній рідної землі!
За всі гріхи спокутувати мушу
Спустошенням страшенним у собі.

Чистилище осіннє наді мною! —
Розрадь і оживи, і

Снігу, стільки снігу намело!
Трусяться берези ніжнотілі,
Бігли, щоб зігрітися, в село,
Вибігли до поля — й заніміли.

По коліна в сніг зайшли стовпи,
Поле і холодне, і

Стоять кущі пошарпані шипшини,
Червоними плодами запеклись,—
Як літа дотліваючі жарини
В оточенні осінніх багряниць.

Розіпнуто на нитках павутини
Холодних крапель кришталевий

Хризантеми розхитує вітер,
Клапті снігу підсвічують мить,
І на них недоплаченим митом
Позолота остання летить,
Ніби застерігаючи сущих,
Що об старість спіткнуться не раз,
Бо

Ген понад гонами літ
пам’ять ще з юності спогади стеле.
Музика. Творення. Хліб.
Чую тебе, моя земле.

Прагне душа до обнов,
мов до засіву щорічного поле.
Пісня. Жадання.

Душа працює безнастанно,
життям напружено живе:
то зануртує океанно,
то в гавань тиху запливе.

Підніме райдужні вітрила,
щоденно прагнучи в зеніт.
Тож є в її глибинах

Березнева хмара –
місяцю не пара.
Вийшов місяць із-за бору
вгору йде та вгору.

Розірвав сувої
хмари весняної.
І віщує на догоду
нам усім погоду.

Дзвонить

Дорога в стежку перейшла
І стала вже самим міжтрав’ям…
І степ – немов суцільний шлях,
Шумкий і зелен-кучерявий.

І трави неба дістають,
І припадають зорепилом…
Вже й світ

Мохом я сунуся, мохом-
Бід мохом, діб
Мохом…
У холод умру, сонно сурму — до лоху.
І чому? Шкода садок?.. Шум очі
В атом увив, умотав.
М’язами — зима з ям.
Атома

А сад заснув,
немов погруз у сніг,
під снігом тиша тишу вигріває.
Та не спинився вічний колобіг:
усе народжене – росте і визріває.

У кожного своя нора дозріть,
плоди

Так складалось у нас на роду:
жив я пристрастю,
болем,
любов’ю.
До людей, мов на сповідь, іду,
не лукавив я, доле, з тобою.

Нам судились дороги круті,
будем труднощі

Пам’ятаєш мій голос,
і птиць у гаю,
і пахучі суниці?
Пам’ятаєш –
себе зачаровану
і мрію свою?..
Тільки, може, не птиці –
мова твоя
і ти сама –
все. що в мені

До осінніх лісів,
до тужавих полів
щедрий жовтень
піти нам сьогодні звелів.
І насипав у пригорщі листя мені,
і надовго лишився у серці на дні.

Я з осіннім засмутком і