Про природу

Де ступив чорногуз,
Там великий гарбуз.

Де ходив журавель,
Там зелений щавель.

Де лисиці бродили,
Там лисички вродили.

Там, де вовчики живуть,
Вовчі ягоди

Бджілки летять,
Золоті відеречка
У поле несуть.

А з поля летять –
У золотих відеречках
Медок несуть.

– Лис у ліс,
А я за лисом.
Лис горою,
А я низом.
Я на гору,
Лис у нору,
Хитрий лис!

Сонце по діброві
Ходить, як лисичка.
Котики вербові
Жмурять жовті вічка.

Вже не хочуть спати,
Хоч і трішки сонні.
Гріють лапенята
На яснім осонні.

Вітерець легенький
Тихо повіва.
Під сніжком м’якеньким
Дихає трава.

Вже суниччин тенькіт
Чути звіддаля.
Пролісок синенький
Вічка

У ставочку лин
Зробив собі млин.
Меле день при дні
Воду на млині.

Над рікою
Явори,
У ріці живуть
Бобри.
Збудували десять
Хаток,
В кожній —
Десять бобреняток!

Ви, сичі-горлачі,
Не кричіть уночі,
Бо в траві на землі
Сплять зайчата малі.

Я малюю гарну кицю,
Квітку, півника, криницю.
Я малюю гарний дім —
Киця житиме у нім.
Буде з півнем говорити,
Їсти півнику варити.
Півник буде слухать кицю
Принесе води

Сіла білка у літак
І сказала діткам так:
— Я ходила завжди пішки
По гриби і по горішки.
А тепер на літаку
Привезу вам по мішку
Лісових горіхів спілих,
Козубок грибочків

Дві сороки,
Три ворони
Посідали у вагони.
«Чух, пах! Ту-ту-ту!» —
Їде поїзд по мосту.

Чи рано, чи пізно — все одно
Вулкан таки своє промовить слово.
Прорветься з горла магмою воно —
Незаперечне і багрово!

Так само дух, і почуття, й думки
Вулканяться, коли стає

Вічний вогонь

Я знов стою у древньому Козельці,
Собор замислився над синіми долинами.
Якась блаженна мить у стомленому серці
І хочеться заплакати чи стати на коліна.
Довкола

Неждано так ця хмара присиніла
З-над Сожу, а чи, може, з-над Березина…
Трьома вітрами хмара підперезана,
Неждано так здалеку присиніла.

…Вже й крилонька стомила аж до

О. П. Довженку

О, так осонно соняхи цвітуть
І достигають золотаво груші…
В цвітінні Ваша обірвалась путь,
А Ви були до всього не байдужі.

І день ввібрав цей Вашу

Обра гарбо, добра гарбо…
Бикам – смаки б
Моди… Чадом
Пилу – на рану лип,
Умучили пташат, пили чуму,
У… намутили туману
У німінні піннім – і ну!

Я надумав малювати ліс,
що з дитинства марився мені,
Трави і дерева переніс –
хай собі цвітуть на полотні.

Вистачало віття і землі,
сонце через просіку ішло, –
і цвіло на

Стою зі світом я –
лицем в лице,
відкрите серце простору і цвіту.
Квітує сад під райдужним вінцем,
і пахощі розлиті на півсвіту.
Квітує день на радощах буття.
що нам кують

Дзвенить на вулицях сріблінь,
Неначе дзвоники: тінь-тінь.
Спинись, прислухайся на мить,—
На річці крига аж дзвенить.
Бурульки краплями дзвенять
І мов проміння, мерехтять.
І

Приємлю
спориш придорожній
і білу ромашку
приємлю,
І сиву грозу,
що росте громокроною
в землю,
Приємлю.