Про природу

З циклу «Нотатки фенолога»

Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні —
переповнена дійством напружена мить.
Передчасні світанки, мов сурми невсипні,
понад нами

З циклу «Нотатки фенолога»

Літо меншає, і звужується коло —
нині площа провінційна і тісна.
Відцвіла, немов остання скрипка соло,
пізня липа, неспокійна і

З циклу «Нотатки фенолога»

Дочекалися. Під небом зацвіла осіння рана —
в золотій оселі смутку не живу, а розкошую.
Трохи полум’я вмістила у пейзаж віконна рама,
і поки

З циклу «Нотатки фенолога»

Самоспалення саду, і ця нетривка погода,
і розмита в деталях телевежі тупа стріла…
Повз ряди манекенів, нудні, мов класична ода,
наші лиця

З циклу “Нотатки фенолога”

Ще о шостій ранку пітьма.
Непочатий сніг, наче луг.
І небес на небі нема,
тільки вітряні гнізда хуг.

Тільки вкутані у мішки
тьмяні

Ми ввійшли в цю осінь, як в алею…
Осене, прийми нас і помилуй!
Гіркота земного привілею:
пережити світло, мов помилку,—

як над нами болісно смеркає! —
тонко рветься день, аж

серпень жарінь розпашілого глека
жовто спахнули дахи і портали
книга яку неуважно гортали
раптом сліпучо заквітла мов спека

серпень ріка невимовне солодка
плинуть будівлі

пізнє літо пишне мов латина
крейдяний пейзаж на золотому
і безнога лялька климентина
доживає на уламках дому

житла мов лункі концертні зали
ходять малярі в чудних

вітер то птах опівнічний змах
що там за вікнами в сонних домах

тьмяні жарівки свічковий сад
тихі водойми рожевих кімнат

риби на стінах безгучно шепочуть
з кранів іржаві

трава на камені вона
вночі шумить у ранах дому
і лугом дихає стіна
рослинне тіло в кам’яному

і ми так часто не спимо
і видивляемо впівока
як з того боку крізь

Лети, мій балконе, в найвищі околи,
порвавши чіпкі виноградні тенета,
відчаль від стіни, завертись, мов планета,
і линь, як літак, мій фіґурний балконе!..

Цю мить невагомості —

«Але за муром джаз і танці лампіонів…»
Б.-І. Антонич

Ми з’являємось під зорями й деревами,
в пущах осені крилатим листям бавлячись,
і, споріднені з ведмедями та левами,

Житні хлібини крають ножами
і не можуть наїстися.
Аж трясуть неголеними щоками
над коржами й кулешею,
ще й дослухаються, як гаряче пісне ліпило
осідає в запалі

…такої зелені не бачено сто років,
а може, й більше! Все вповите нею.
Ліси кущів безмовні та глибокі:
вигадуй річку, просіку, алею,
закриті, ще не

…і врешті ми спинилися. Ріка
текла внизу, одвічна і невпинна,
а ми, мов на краю материка,
де притча лопушана і люпинна
зросла понад уламки городища,
зніміли, і щільніш

Я міг би гнати тепле стадо —
мене б життя кудись несло,
або пізнав би легко й радо
просте корисне ремесло.
І так лічив би добрі днини,
а дзиґарі з високих веж
мене хвалили

за що не візьмешся – вузлів плутанина
заплетені сіті пропущені петлі
між схрещених нитей прошито людину
недбалою стьожкою гладдю чи хрестиком
стежки ніби стяжки затягнуті туго
у

Пісенька

— Ой дятлику-ковалику,
Пташино строката,
Твоя кузня на дереві,
А де ж твоя хата?
— Тут-таки!
Тут.

— Ой дятлику-ковалику,
Лісова

Гусенятко ще маленьке,
Дзьоб і лапки червоненькі.
Попливе саме від кладки –
В нього лапки, як лопатки:
– Га-га-га…

Погляньте: диво дивовижне,
Таке ж цікаве, бо живе,—
Зрослись на гілочці дві вишні,
Висять собі, як буква Ве.