Про природу

З-перед вістря гострого спису,
що насамперед,
стебло встигає на коліна впасти,
бо усе за законами трави:
де подихи, прояви, сік і тяжіння.

Полишивши роздірливу яму,
що

Коли я вітром оперезався
і літати научався,
ставало легше не мені,
а тим, хто лишався.
Просто писалося кожній букві,
кожній крапці
час у свідки набивався.
Бо свідок

Коли відступить Борисфен,
синкопи хвиль заллють мольберт
і перейдуть у твій портрет, –
я скіфську амфору знайду.
У золоту її орду
з монет, комет і домінант
сам Нострадамус

Тепер, як ніколи,
відмовить педаль –
ходила я гола,
одежі не жаль,
не жаль аметистів
і грошей не шкода!
Заграла весна!
Пробудилась природа!

яблуко
від яблуні
впало
недалеко
поле
поламалося
молоком
із глека
хтось
пішов
дорогою
з лісу
аж у люди
буде ще
немало
їх
і багатих

В моїм мезозої
є зорі від Зої до зойків.
Вони на світанні
щоразу зникали востаннє,
лишаючи тільки
хвощів захаращені хащі,
де сплять динозаври,
роззявивши пастково

Ти промайнула пташкою у просинь,
у провесінь,
та той бік океану впала досі,
навіяна моя, ще вчора осінь…
Не в голосі,
що марно струни рве, біда моя,
не в колесі,
що

Біля білої груби –
тепло,
пальці звикають до неї,
чоботи бачили ліс
і тепер коло неї чорніють на варті,
вогка одежа звисає,
мов хмара надворі;
світло

Змирала осінь айстрами скупими.
Летіли ген за обрій журавлі.
Пустими вікнами халупки хаменіли,
як бегемоти, на вечірнім тлі.
За греблею упали в річку хмари,
набралися холодної

Вже пожерли жаби метеликів…
Осінні зливи.
Я розбив золотого келиха,
бо був щасливий.
Покотилися з нього яблука,
горіхи, сливи…
Розмаїття моєї африки
дощами

Над кожним днем ще вище небо,
бо нижчає земля.
Пітьом та сонць смугаста зебра
носила немовля.

Воно зросло на чоловіка.
А згодом – старика.
З тих літ між поколінь без

Україно рідна,
Вкраїно моя,
люблю тебе щиро,
милая земля!

Ліси, степи, луки,
і Дніпро реве,
ні за які муки
не віддам тебе…

Зустрівши кілька снів, невидимих таких,
закутаних у превелебну ніч нечу́тно, –
на тиші днів нових, між проявів тонких,
радію світлу я і посміхаюсь чудно.

Достатньо вітру й трав,

Тремтять вогні в космічній далині –
дурманить ніч їх зоряне безсоння…
Я не боюсь стрічати нові дні,
хоч що не день, то вогняна безодня.
Безодня невідомих

З циклу «Нотатки фенолога»

Травень є травень. І ми неповторно живі,
й наші сади мов ліси з непролазною тінню.
Скільки тепла подаровано цьому камінню,
світла — цим

…ми сад в якому виросли дерева
уста в уста мов білий подих саду
де слива ледь волога і рожева
цвіте крізь нас даруючи усладу

уста в уста і тільки так спасемся
і чистин вдих

З циклу «Нотатки фенолога»

Щойно червень, а пахне від лип, ніби в липні —
переповнена дійством напружена мить.
Передчасні світанки, мов сурми невсипні,
понад нами

серпень жарінь розпашілого глека
жовто спахнули дахи і портали
книга яку неуважно гортали
раптом сліпучо заквітла мов спека

серпень ріка невимовне солодка
плинуть будівлі

пізнє літо пишне мов латина
крейдяний пейзаж на золотому
і безнога лялька климентина
доживає на уламках дому

житла мов лункі концертні зали
ходять малярі в чудних

…і врешті ми спинилися. Ріка
текла внизу, одвічна і невпинна,
а ми, мов на краю материка,
де притча лопушана і люпинна
зросла понад уламки городища,
зніміли, і щільніш