Про природу

Йшла вулицями неба
моя любов до тебе,
а ти мене не знав узагалі.
Повзли холодні хмари.
Дерева, мов примари,
блукали серед ночі по землі.

Ти розгубив дороги,
і до мого

Пролітають вітри від весни до весни.
Віддає все сповна нам земля восени.
А ми вдвох після шлюбу ще декілька днів,
але ти вже замерзла, а я зголоднів.

Живемо, мов орли на високій

На трьох вітрах заведена віола.
У двох руках і по одній струні
гойдалась на смичку забавка гола –
і соловіла музика в мені.

Траплявся вітер, поглинався тілом,
ковтався

Цвіте під деревом мільйонолітнім
мільйонолітнім синім цвітом
мільйонолітня квітка.

Повзе змія мільйонолітня,
студена кров мільйонолітня,
мільйонолітня мудрість
між

У наших краях – де до Києва пішки
вкрокуєш від рання до вечора з лишком,
де сонна імла і зоря світанкова
то в хмари, то з хмар наринає раптово,
де кілька розчахнутих навпіл

Моє ти море,
мій ти океан,
з найбільшим ліком див і потрясінь,
які на берег мій,
на кам’яний вулкан,
прояснюючи всю твою глибінь,
наспівуючи всю твою любов,
одне за

Ясніє ніч від аури собору.
Три ластівки обмилували хрест.
Стою на паперті, тягнуся знизу – вгору,
присвячуючи Богу кожен жест.

У парі з вітром є́ден я на світі.
Мій шовк

Зорі в криниці холодні, як пальці.
Крик веселить село.
Олесе-Олесе, твоїй панні Ґандзі
компреса би на чоло…

Сюніч приповз поранений Фавн,
м’якуш кришив на поріг

У рожевому трико
з шлейфом сонної пастелі
плівся фуетист Садко
по мальованій пустелі.

Сам, як зморщений кажан,
кинутий з польоту – в старість.
Ніс, мов синій

Тобі невідома мелодія білого лебедя.

Коли розгубилися очі
І плечі твої зні́тилися,
я́к знати могла ти
Слово,
таке випадкове і рятівне?

“Осінь,” – промовила ти
і

Листопад підсковзнувсь на підлозі Києва,
просто він хотів прошмигнути непомітно.
Уночі, згортаючи традиційного килима,
він скотивсь по слизькому паркету під вікна.

Було чутно,

Сиві́є осінь на схилі днів.
Закляк у па́морозі цнотливий клімакс флори.
А нам – по задубілості снігів –
аж шпари позаходили під шпори.

Спадає долом осінній шлейф,
дотла

В осонні вересень так радісно сурмить
у ро́зтруби дерев, у ріг достатку,
перебирає струни верховіть
мільярдом арф осіннього початку.

Збігаються вітри з усіх-усюд
гойдати ліс

По́ро моя пізня, злякана зимою,
не тремти останнім листом, не біжи за мною
жовтим вітром, шляхом битим,
полем, полем, полем…

Як циган, живу я в барвистому таборі осені.
Вітри приручаю, мов коней, – краду й продаю
за скинуті гори її безкоштовного золота,
за опади листя і тиху свободу мою.

Огуда людська

Тонке́, ледь помітне торкання ранкове,
мов промінь, мов сумнів, мов пересторога.
Тонке, ледь сміливе, омріяне слово.
А далі – без тебе, а далі – дорога.

В імлі передчасно

Море і мрія.
Зима і мороз.
Сльози на віях.
Розлука й серйоз.

З кров’ю на лезах
долають глибінь
кілька поезій
і кілька видінь.

Власне безхитря
на сніг

Циганський дощ злигався з вітром,
промчав до сонця – і назад!
З туману хмар нацупив хитро –
й заграв ураз на інший лад:
завівся зливою густою,
стіною непроглядно став –
і

Уперше за багато літ і літер
я наздогнав заримований вітер!
Налупцював його, розцілував,
віршем на аркуш паперу поклав.

Вітер завмер. Пішло щодення.
Душу мою колише

вчимося бути далекоглядними
недільного дня тяжіємо до повчальних розваг і видовищ
розглядаємо небо зі сферичної башти
випнутої мов око циклопове
неподалік чортового колеса та