Про природу

Розбуджу тебе вночі,
поцілунком привітаю,
погойдаю на плечі
і на шиї покатаю,
понесу тебе у сад,
де цвіркун лоскоче тишу,
де спадає виноград,
утворивши штучну

Сич озирнувсь на пломінь ранку в лузі,
калина луснула, привалена крильми,
в очах його по невира́зній смузі
між рос і перевесел бігли ми.

Стерня гаряча, як прожогі сльози,
як

Налякаю тебе голубою гостинністю
на далекому й жовтому озері Зе́ро.
Усолоджу високим вином з вірогідністю,
що зломлю об портрета твойого всі пера!

Обпишу горизонти вбрання

Сніг і живі орхідеї –
мій архаїчний сон.

Серед твоєї пустелі
сніг і чудні́ орхідеї
мруть в унісон,
мруть в унісон…

Оскільки зима – це пора грітися,
вживати запаси раніше здобутого –
дозвольте мені біля вас розговітися
і вдати з себе всім тілом прикутого?

Відмінно готуєте, тепло

Ходім зі мною в ліс далеко,
де гриб, зіскочивши на гриб, росте,
де сонце, в мох закутане, цвіте
і в кущиках багна парує терпко.

Ходім, я покажу, де спить сова,
те місце, де в

Шукачі перлин на східнім бе́резі
зустрічають сонце Полінезії –
і до скону в споконвічній манії
поринають в очі Океанії.

Гребінь хвиль колишній штиль розчісує.
Он, кархарадон

Ламають ліщину вже вко́тре підряд.
Уко́тре підряд знов горішняку ряд
з цурпа́лок здіймається сонцю настріч,
долаючи неміч і товщі сторіч.

Як добре над лугом лягти́ у траву,
в

Малесенька свіжа тендітна рослинка –
листочки ще менші на ній –
цвіте непомітно,
ледь біло-блакитно,
й корінчик пускає в глибінь.

Стеблинка – з півголки, ще вітру не

За містом, серед лісу
цвіте червоний хліб,
під зливою, під снігом без упину.
Сто кетягів пожару
на сто холодних діб,
на сто голодних бунтів горобиних.

Краса – це

У бе́резі – сонце на чільному місці,
з пелюстками жару навколо кружала,
там стигне насіння в оранжевім листі,
то день усі зорі бджолою пожалив.

Над цвітом тим – неба священна

Гірський кришталь
утворений зі сліз Богів.
Святковий посуд
зроблено з гірського кришталю.
Добірне товариство їсть і п’є
у свято з посуду,
яке з гірського кришталю,
що

Хай птаство виспіває мій затятий голос,
хай молода весна змалює мій екстаз,
хай ти далека, як південний полюс,
удариш сонцем, як у мідний таз.

Хай я дзвенітиму, мов джміль

Літній вечір з-під мороку
в сутінки довгі,
мов за коси, вже виволік
ніч дощову.
Вітер випав з колиски
під вільхи розлогі
і задмухує землю,
мов рану живу.

Дуб

Півтори години літа –
до шептання від пристріту,
до осінньої зими,
у похилість ту, де ми.

Півтори години вітру
рознесуть життя, мов скирту.
Зирять зе́рнятка сумні
з

Знову холод на Іллю,
завтра хату побілю,
розстелю любистки й м’яту
(цього літа їх багато).

Де й Петрівка, ну і ну?
І Купайло промайнув!
Перейшло од квітня в

Космос, удостоєний кількаярдів зірок,
не є, однак, ані Героєм Радянського Союзу,
ані Президентом Сполучених Штатів
чи України,
ані Верховним Головнокомандуючим
Об’єднаних

День побагатшав на Феба,
на перспективу лугів,
на річку, що впала з неба
вчорашнім дощем нічним,
на мир у душі і тілі,
на золото з-під землі,
якого ми так хотіли
і

Яка нея́сна глибина історії!
Я́к завтрішні зірки закаламучені!
О, здогади! – Дрібненькі інфузорії!
О, вигадки! – Мутанти закарлючені!

Людина – посередині як істина:
то

Уздовж якдовших ґалерей
із тисячі картин
проходив за́вжди сон один,
старенький, мов хорей.

Опісля сну вдаряла яв,
мов блискави́чний грім!
Знов промінь дня, мов