Про природу

Яворина — на коліна —
до землі нагнеться:
хай країна Україна
сонечка нап’ється.

Безмеж-поле, наше поле,
враз позеленіє,
де не видно жайворонка —
сама цятка мріє.

Вже на троянді — лише спомин цвіту.
До неї в гості не приходять маки.
І наш Дніпро поплакує за літом,
Я трішки помагаю йому плакать.

Троянді — і незатишно, й нестерпно,
Хоч

1.
ошалілий комівояжер
на блідій долоні короваю
вибирає з двох великих жертв
ту котра пелюстки обриває

лементом зачаєним — ад’ю! —
по столу почаївської площі
він піде

З полтавських реколекцій

не з учених криниць на площах
не з полотен в диму нічному
ти визбируєш світ як мощі
перманентного іподрому

ласки вкритих блідою

не зимою не синім виляском
сином виразки крони й кореня
перестрибнути або вирости
місце каменя місце комина

обриваючи тіні липові
саду голого мерзлі хрящики
від великого

в брутально-білий часопростір
весна пручається — і все
дорога сполучає кості
недоруйнованих осель

і стеляться пробиті гнізда
крикливими птахами крил
що дочекатися над

наврочили — я пас чужих дітей
і зиму відгороджував від стайні
і тільки сад де ігрища летальні
переступали — вабив золоте

мережив клин — за граблі за русло
як босоногий (тиша

так буває вічно і ніколи
сонний дим на землю опада
золотих хмарин ламкі околи
сонця кров солом’яно-руда

так перетинаються і терпнуть
ніби виливаються з юрби
голосів

текст як відмазка — живеш і листаєш
мнешся понуро з ноги до ноги
старість не радість
і радість не старість
все що зосталось
крила й борги

і не відріжу й не

стільки крику в цих птахів
що нікому й не повіриш
врятуватися зумів
тільки бог в одежі звіра

місто скресло з пелюшок
і нікого не сховало
перерізав греблю шов
та чомусь

поволі — так дозволено було —
земля й вода мінялися місцями
і ти не знав оракули чи грами
тобі прогнозували западло

верстав як тать історію судин
мажорних крил розтрощене

– Літак?
– Так!
– У вікні?
– Ні,
он там.
– Сам?
– Не сам,
із хмариною
темно-синьою.
– Так то ж місяць
небо місить,
хлібчик сонця пече.
– А

В білій-білій білоті
заметілить заметіль.
Всі замети замете,
а на ранок – щось не те!
Де замети? Ой! Нема…
Порозтанула зима,
розтеклася між калюжі.

Не хвилюйтесь,

Усі сови
попросиналися,
із небесних зворів
очима світяться,

лиш одна сова
зо звору висовилася,
над сонним ставом
пір’я чистить.

Чоловік, що сидів під туєю
на бронзовій купі хвої
так дивився,
мов звав із собою,
крізь шпарини
соборних
стін

Він? Не він?
Він? Не він?

З голови його

Самозаглибленість, водночас – непокірність,
Самозагубленість, водночас – існування.
Насамперед признячення і місце –
Самозабутні прояви кохання.

Батальність контурів –

хто є людина, що безмрійо
снує спустілими містами,
що не сміється щиро сонцю
і небу. Йде собі мостами
самотньо…

хто є людина, що в моменти,
коли зірки вкривають

Крислатий дуб сховає від дощу,
І прошепоче нам “люблю” осіннє листя,
На горобині птахи зайнялися
пекельним спогадом. Та я їх відпущу!
Нехай летять в безмежність наших

Я — мов зайчик: ніс рожевий, великі вуха,
довкола принюхуюся і прислухаюся,
а серце теленькає-теленькає:
я всього боюся.

Вітер дмухне: «Хоч би не ураган…»
Дощ накрапає: «Аби

…розітнути світанок мечем,
зазирнути в степи неосяжні.
Таке щастя! Зустріти тебе
молодим Світовидом звитяжним.
Таке щастя! Торкнутися гір,
обійняти освячений ранок.
У